що є що
Словник термінів та понять 90-х років “від А до Я”. Тут показуємо “підручникові” терміни, пояснюємо заголовки параграфів чи питання зовнішнього оцінювання через дрібниці, деталі, історії та спогади реальних людей. Словник містить зображення, відеоматеріали, цитати спогадів та корисні посилання.
Автомати (телефони, таксофони)
Один із засобів зв’язку для жителів Львова, хоча у 1990-х телефони-автомати майже зникли з міських вулиць. Таксофони були у відділеннях зв’язку, кінотеатрах та клубах, лікарнях, банках, продовольчих магазинах та універмагах, на вокзалах та вулицях. На початку 2000-х у деяких публічних місцях знову з’явилися дещо модернізовані таксофони. Щоб зателефонувати з такого автомата, спочатку використовували монети. Згодом змінювались і функціональні можливості, і зовнішній вигляд таксофонів. Наступна модель уможливлювала міжміське з’єднання, а після неї з’явився безмонетний таксофон на магнітні та чіповані картки. Для цього використовували тільки спеціальні жетони, пізніше картки. Сьогодні такі донедавна популярні телефонні автомати поступились мобільному зв’язку.
Окремим явищем комунікації також були переговорні пункти, які, зазвичай, містились у відділеннях пошти. Тут можна було “замовити” дзвінок закордон чи в іншу область, простоявши у довгій черзі.
На початку 1990-х львів’яни тільки почали масово підключатись до стаціонарних телефонів. І для цього треба було, як і всюди, вистояти чергу і стати на облік. Згодом у країні з’явились перші пейджери, радіотелефони та визначники номера, але тоді в розпорядженні містян були тільки телефонні автомати на вулицях. Коштувало це благо дві копійки за три хвилини розмови. А спритна молодь вміла дзвонити безкоштовно: дрібні гроші прив’язували за ліску і кидали до отвору, а після закінчення розмови витягали.
“Еволюція незалежності: як змінилися смаки і звички українців за 25 років”, газета “Сьогодні”, 24 серпня 2001.
Все відбувалось так. Я з приміщення театру телефонував тітоньці на пошті і пояснював їй, що мені треба подзвонити в Торонто. Далі треба було назвати їй телефонний номер Мотрі. Тітонька ж розповідала мені про тарифікацію дзвінка й казала, що зателефонує, коли можна буде говорити. Вона називала приблизний день і час очікування дзвінка, але часто доводилось сидіти біля телефона і чекати значно довше. Так ми обоє, я в Україні, а моя майбутня дружина в Канаді, завмирали в очікуванні комунікаційного дива. І от нарешті телефон дзвонив, я біг через усю кімнату, хапав трубку і після змученого та роздратованого наказу оператора “Говорите!” переможно починав розмову. Нам тоді було абсолютно неважливо, що ми ледве чуємо одне одного, бо на лінії все немилосердно хрипіло та тріщало, і що доводилось часом майже кричати чи повторювати якесь слово виразно і по складах.“Віктор Морозов та його батярський блюз дев’яностих у Львові”, інтерв’ю Христини Малиш, Lviv.com, 30 листопада 2016.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Аеродром
Головний убір (кепка), який став популярним після виходу фільму “Міміно” (1977 року). Протягом тривалого часу був трендом для окремих спільнот і субкультур.
Антена на Польщу
У радянські часи львів’яни на саморобні антени масово ловили польське телебачення. Це явище притаманне і для 1990-х. Конструкція та встановлення антени були серйозним інженерним викликом, але бажання “заглянути, як виглядає світ там” було найкращим стимулом. Фільми, музика, мода, небачені американські кінострічки та передачі йшли “по Польщі”. Польські журнали про кіно, спорт і музику займали вершини рейтингу глядацьких і читацьких симпатій, чим часто формували смаки та бажання “саме так виглядати чи поводитись”.
У вісімдесяті, після першої “Солідарності”, вони (поляки) мали спеціальні програми, здається, Захід їм дарував фільми, і там був такий культурний лікбез. “Нічне кіно” (еротика по телебаченні) в суботу було, але ще в четвер у другій програмі. Там були ретроспективи режисерів. Досить потужна була штука. Інформативно, напевно, тепер з державного телебачення стільки витягнути не можна, як тоді з польського.
З інтерв’ю із Андрієм Бояровим для колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 3 грудня 2012 року.
Фільми – повністю з Польщі. У кожного вдома стояло по дві антени: метри і дециметри. Вони стирчали з вікон, як руки благаючих про допомогу. Це все було природно, ніби дихати. Здавалось, що у мене є крила, і стане сил долетіти куди завгодно. Серед іншого, грати рок на площах. Що згодом, власне, і сталось…
З інтерв’ю з Ільком Лемком “Святий Сад. “Третій вимір” радянського Львова”, Роман Мельник та Анастасія Чупринська, Збруч, 12 листопада 2016.
Базар
Так на жаргоні кримінальних середовищ називали розмову. З часом це слово почали використовувати в повсякденному мовленні не тільки серед криміналітету (похідне – “базарити”, тобто говорити, підтримувати розмову).
Банди
Виникали як відповідь на актуальні суспільно-політичні виклики: застій економіки, безробіття, соціальне розшарування, відсутність контролю з боку влади, переосмислення моральних цінностей. У 1990-х банди часто формували друзі зі спортивних середовищ. Львів був помаркований на декілька бандитських районів (до прикладу, Левандівка, Сихів, Рогатка, Квадрат). Часто ці банди були напівкримінальними. Навіть у 2000-х можна було почути “Ти з якого району?”, тобто з яких будинків/дворів. Наприкінці 1990-х у кінематографі сформувався романтичний образ банд (серіали “Брат”, “Бандитський Петербург”, “Бригада”).
Дев’яності в нашій пам’яті тісно переплетені з дивним соціальним віянням “тюремної романтики”. Люди ділились на тих, кого така філософія відлякувала, і тих, хто намагався її перейняти.
З інтерв’ю із Олегом Цьоною. “Ми вміли любити”, Христина Малиш, Lviv.com, 2 грудня 2016.
У найбільших хуліганських районах завжди були свої шайки, які ходили на дискотеки і захищали свою територію і своїх, районних, дівчат. Банди з різних районів ворогували і боролися за вплив між собою. Точилися запеклі бої (що часом переходили у бійні) району на район, вулиці на вулицю.
Із розмови з Маркіяном Іващишиним у рамках проекту “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Плакат з телесеріалу "Бригада"
Барахолка
Ринок речей. Особливого значення набула в умовах тотального дефіциту та гіперінфляції, коли зарплату видавали речами. У Львові найбільша барахолка була розташована наприкінці вулиці Шевченка (початок Рясне). Очевидці згадують, що то був популярний ритуал “їхати на барахолку” в неділю на закупи. Крім того, це було місце для обміну інформацією. Must have барахолки – картата сумка і “кравчучка”.
Не завжди то можна було продати, але іноді можна було щось поміняти. Якісь речі на якісь продукти. Було дуже скрутно, дуже тяжко.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Барахолка на Рясне Ринок "Україна"У Львові є дві біди – барахолка і футбольний клуб.
Із розмови з Маркіяном Іващишиним у рамках проекту “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Барбі
Культова дитяча іграшка у 90-х була багатьом недоступна, коштувала дуже дорого та майже ніде не продавалася. Яскравий макіяж, нереалістичні риси ляльки (підлітково-жіночі), одяг були для багатьох дітей ідеалом і прикладом для наслідування, а шиття одягу для цих ляльок - улюбленим заняттям. Таку омріяну ляльку Барбі могла передати родина з діаспори, а вже в середині 90-х у Львові, на вулиці Менцинського відкривається перший магазин культових ляльок. Пізніше іграшку (китайську копію) можна було придбати на базарах.
Магазин БарбіМагазин, де продавали ляльки Барбі, здавався якимось загадковим світом, а його товари були нездійсненною мрією, тому що найдешевша лялька коштувала як половина маминої зарплати. Реклама по всіх каналах навіювала тугу.
З інтерв’ю із сестрою учасниці проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано взимку 2017 року.
Барсетка
Популярний аксесуар, який окрім основної своєї функції (сумка для зберігання грошей та особистих речей) мав іміджеве значення – підкреслити високий соціальний і матеріальний статус власника. При слові “барсетка” у багатьох виникає стереотипний образ людини, одягненої у малиновый піджак, із золотим ланцюгом на шиї і з набитою дрібними купюрами сумкою в руках.
Ринок "Добробут" Ринок "Україна"Бартер
Обмін товарами та послугами. Явище особливо притаманне для 1990-х, коли гроші могли знецінюватися у рази за день. Бартер було введено як частину офіційної економіки – від зовнішньої економіки до внутрішніх розрахунків. Пізніше це явище стало частиною щоденного життя. Зарплату могли видавати харчами або ж продукцією підприємств. Тому люди обмінювались тим, що мали в надлишку.
Ну й базари працювали. Селяни продавали свою продукцію, іноді міняли. Я не міняла, бо мені не було що міняти. А хто мав – то іноді міняли. Деякі речі, теплі речі, там якесь кухонне приладдя, то могли поміняти на яйця, молоко, сметану. Обмін такий був натуральний. Товарообмін. Ну що зробите, то в усі часи було, не тільки в наш.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Моїй коліжанці, яка тоді працювала в газеті “Ратуша” набірницею, видали зарплату двома електричними м’ясорубками. Ну... вона продала мені другу, бо їй треба було за щось жити. Це така тоді була загальна практика.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Богема
Львівська богема 1990-х була доволі строкатою. Поети, вільні художники, театрали, які могли собі дозволити не турбуватися про прийдешнє, збиралися у кав’ярнях або на квартирах, дискутували про мистецтво, літературу, музику. Часто мовою спілкування була російська. Через географічну близькість більш ліберальної і мистецько-розвинутої Польщі львівська богема мала більше шансів бути в курсі головних літературних та мистецьких новинок Європи, ніж її київські чи харківські колеги.
Часто у своїх спогадах хіпі пригадують людей, з якими вони перетиналися і в просторі міста, і в просторі символічної “країни мрій”, але які не вважали себе ні “системними”, ні учасниками тусовки. Ці люди могли вести ще більш замкнутий спосіб життя або ж належати до так званої богеми (поети, художники, музиканти та ті, хто їм співчував). Місцями перетинання представників різних середовищ ставали львівські кав’ярні. У традиції тодішньої богеми були постійні виходи в місто для спілкування, інколи це називалося “водити козу”, себто компанія переходила з кав’ярні в кав’ярню, щоб закінчити творче спілкування в когось у майстерні чи на квартирі. Наприкінці 1990-х представники богеми масово залишали місто, або ж поступово переходили в більш традиційні табори культури, часто приймаючи нові правила гри…
Із розмови з Богданом Шумиловичем у рамках проекту “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у листопаді 2016 року.
Кафе "Псяча Буда" Кнайпа "Домова кухня" Кіноклуб на Хасанській Кафе "Кентавр" Кафе "Під Вежею" Кафе "Комарик" Кафе "Шоколадка" Арт-кафе "Вавилон ХХ"Львів – це був Вавилон, де всі говорять однією мовою. Тому ми там і творили, бо мовних чи національних бар’єрів не існувало, то було “в западло”. І насправді не було жодного відчуття, наче ми “під землею”. Ніхто не думав, що умисно йде проти системи. Нормальні книжки ходили по руках у вигляді самвидаву. Класика продавалась у магазинах, але там треба було мати “кінці”. Коротше – хто шукає, той знайде.З інтерв’ю з Ільком Лемком “Святий Сад. “Третій вимір” радянського Львова”, Роман Мельник та Анастасія Чупринська, Збруч, 12 листопада 2016.
Брати Гадюкіни
Найпопулярніша львівська рок-група, пісні якої звучали “галицьким суржиком” посеред моря інтелігентного пафосу. Вони були антагоністами і до офіційної радянської пропаганди, і до антирадянського “Товариства української мови”, що агітувало за відродження національних традицій. Серед усіх цих “правильних” закликів “Гади” грали роль “поганих хлопців”, створили імідж зі свого напівкримінального життя, були вульгарними, брутальними і “знущалися” з усіх авторитетів. Вони співали про “чуваків”, “малолєток” і наркоманів, створювали колоритні образи, які відомі кожному і сьогодні.
Арт-кафе "Вавилон ХХ"Вже наприкінці 1980-х Кузя очолив знаменитих “Братів Гадюкіних” – мабуть, перший український рок-гурт, що із андерґраунду вийшов на велику сцену. Часто кажуть, що смаки Кузьмінського формувались у середовищі Святого Саду та Вірменки. На початку 1980-х тусовка занепала через “пристаркуватість” її ядра (Лемкові та Святому було вже по 30 років), а також, як це часом буває, через зловживання наркотиками.
“Святий Сад. “Третій вимір” радянського Львова”, Роман Мельник та Анастасія Чупринська, Збруч, 12 листопада 2016.
Брехунець
Сленгове слово на позначення радіо (“колгоспник”, “радіоточка”, “тарілка”). Після масового виробництва і популяризації радіо (до 1970 року їх в Українській РСР виробляли до 700 тисяч на рік) приймачі з’являлися у квартирах львів’ян і лунали від ранку до ночі. Щоправда, пристрої були запрограмовані винятково для слухання радянських радіостанцій. Оскільки вони були переважно пропагандистськими, у народі за приймачами закріпили влучну назву “брехунець”. Попри значні зусилля, кинуті на “глушіння” сигналу інших радіохвиль, люди у Радянському Союзі все одно знаходили спосіб слухати іноземні станції. Із розпадом Союзу ця проблема зникла. Іншомовників перестали “глушити”. У 1990-х із “брехунця” щоденно на кухні могли лунати сесія Верховної Ради чи Служба Божа недільного ранку. Недарма Кузьма співав: “І ніби чудо польське радіо нам відкривало той незнаний світ”. Очевидно, “наше” на це не було здатне.
Було лише одне центральне державне радіо, яке вело мовлення з Москви. Відповідно в людей виробилася відпірність до того, що звідти лунало. У народі побутувала думка, що все, що каже влада, – це брехня. А оскільки цей брехунець передає все, що каже влада, то це не приймач, а “брехунець”.
Роман Лебедь “Радіо в Україні – далі буде?”, Бі-Бі-Сі, Київ.
Бу-Ба-Бу
Літературне угруповання, створене у Львові 1985 року. До нього належали Юрій Андрухович (“Патріарх”), Віктор Неборак (“Прокурор”), Олександр Ірванець (“Підскарбій”). Апофеозом бубабістів був фестиваль “ВиВих – 92”, коли їхню поезооперу “Крайслер Імперіал” поставили на головній сцені Львівського театру опери та балету в межах головної фестивальної програми. “Бубабізм – це спосіб життя”, – писав Юрій Андрухович. Бубабісти були зачинателями гротескної карнавальної літератури 1990-х.
Оперний театрГрупа “Бу-Ба-Бу” стала для української літератури випущеним із закоркованої пляшки тоталітаризму джином сміху, іронії, карнавалу, справжнім святом; бубабісти, сміливо руйнуючи літературні стереотипи, чи не першими повертали українську поезію та прозу до європейської норми, до пошуків Грааля людяності.
Віктор Ґабор “Літературне обличчя сучасного Львова”, ZAXID.NET, 13 листопада 2007.
Бурда
Культовий німецький журнал про моду. Був першим європейським журналом, допущеним 1987 року на радянський простір. Видавали російською мовою. Усе, що залишалося Поколінню дефіциту – спостерігати за яскравою модою Заходу через модне видання. Дівчата часто самі шили за зразком схожі речі або несли викрійки до кравчинь. “Бурда” був вибухом у тогочасній модній індустрії країн пострадянського простору. Наклад журналів був невеликим. Дівчата турботливо загортали їх у газету й передавали з рук у руки.
Дім моделейМені здавався він (оксамит) розкішним, якимось таким, як у журналах Burda, що їх хтозна-звідки приносила мама погортати не надовго, на день-два щонайбільше.
Уривок з твору Катерини Бабкіної “Щасливі голі люди”.
Валютчики
Люди, які обмінювали валюти поза обмінними пунктами. Оскільки різниця між ціною і собівартістю (читайте “прибуток”) була суттєвою, то на цьому можна було заробити. Зазвичай міняйл можна було зустріти біля входів у магазини чи універмаги. “Валютчики” виконували важливу посередницьку функцію між західними туристами, діаспорою, заробітчанами та місцевим населенням. Валюта була одним із способів пережити девальвацію. У 1980-х у вжиток львів’ян увійшов термін “у. о.”, а у 1990-х він уже добре прижився.
Повідкривалося дуже багато канторів і під кожним кантором стояв той, хто пропонував дешевше, а іноді й удвічі.З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
ВиВих
Львівський молодіжний фестиваль альтернативної культури та мистецтва. Відбувався двічі – 1990-го та 1992-го. “ВиВих” став метафорою львівських 1990-х (що розпочалися з другої половини 1980-х) і виразно показав, що простір міста відтепер належить не лише владі, але й простим людям, міським вар’ятам. Вперше відбувся у Львові наприкінці травня 1990-го, приурочений до Дня визволення Африки і перших роковин Львівського студентського братства. Сценарії для фестивалю написали Сергій Проскурня, Сашко Ірванець і Юрій Винничук, а художниками були Юрко Кох, Влодко Костирко і Влодко Кауфман.
Зізнаюсь, ми не заморочувались політичними питаннями. Це вже зараз я можу усвідомити цінність таких дійств. Адже ми, самі того не розуміючи, так намагались розрухати статичний пострадянський соціум. Зламати його подвійні й мертві стереотипи. Показати, що громадяни здорової держави мають не лише поневолено працювати на благо партії, а й кохати, жити і дихати вільно.
Христина Малиш “Ми вміли любити” – з інтерв’ю із Олегом Цьоною, Lviv.com, 2 листопада 2016.
Кінотеатр Івана Франка Оперний театр“ВиВих” був зроблений за 3 тижні, бо ця ідея сиділа всередині більше ніж 3 роки. “ВиВих” робився з іронією, все було на межі.
Із розмови з Маркіяном Іващишиним у рамках проекту “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Виставки
Публічні покази робіт художників наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, що були наочним доказом змін у суспільстві. У Львові 1987 року в церкві Марії Сніжної (колишній Музей фотографії) вперше відбулась виставка андеґраундних митців (тих, хто не входив до Спілки художників) під назвою “Приглашение к дискуссии”. Того ж року львівські художники зробили в Музеї фотографії (тепер не існує) інсталяцію з живими курами. Ще одна виставка, що набула широкого розголосу у Львові – “Дефлорація”, на якій 1990 року в Музеї Леніна в експозиції стояла труна, заповнена водою, у якій плавала риба, а поряд були розміщені музично-інсталяційні проекти. Митці, які працювали ще наприкінці 1980-х, розповідають, що для того, щоб отримати дозвіл і провести будь-яку виставку, достатньо було додати до неї бодай одну картину із зображенням Леніна.
О-о-о, то була цікава виставка (про виставку фотографій у храмі Марії Сніжної), то були, як Вам сказати, неформальні художники. Там були і самодіяльні, були і професійні... Всі приходили. Бо то було цікаво. Кожен малював то, що він малював, складав стіл, він міг там показати людям. Там навіть не було як слід місця, то натягнули вірьовки впоперек і на прищепках були прищеплені роботи. Так що там весь храм був повністю насичений тими роботами. Ну й там можна було спілкуватись. Ще я забула сказати, що в той перехідний період відкрилися такі установи, які займалися от посередницькою ніби діяльністю.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Це [“Дефлорація”] була така резонансна виставка у Львові, яку організував Георгій Косован. Фактично, перший, напевно, артдилер Львова початку 1990-х. І там був один з учасників – відомий тепер художник на всю Європу. То був Музей Леніна, і ми там зробили таке ніби сучасне мистецтво. Нас четверо було: Шульєв, Сільвестров, Замковський (то зі мою вчився в паралельній групі) і я. Ну і кажу, я кращої виставки не бачив. І не тому, що то ми були – то все було безпосередньо, то все було так, як на одному диханні. І місце, і час було ідеально вибрано. Дуже була потужна виставка, як на мене. Оскільки я бачив різні виставки, але кращої не бачив.
З інтерв’ю із Андрієм Сагайдаковським для колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 30 листопада 2012 року.
Палац Мистецтв Музей ідей Кав'ярня-галерея "Дзиґа" Галерея "Три крапки" Музей Леніна Музей фотографіїТоді якось так кожну виставку чекалося… Не тільки мистецька тусовка, але й інтелігенція дуже активно була в то задіяна. Всі ж чекали отих відкриттів... Тому на кожній виставці тоді ще молодих художників теж почали виставляти щось інакше, а часом кардинально інакше, ніж ті речі, які дозволялось до того часу. Тоді якось так всім хотілося експериментувати з усім.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Відеопрокат
Масова поява місць, де можна було випозичити фільм. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х у Львові (як і в інших багатьох містах радянського/пострадянського простору) був такий собі культ, пов’язаний із походом за касетою VHS (“сходити на відік”), вибором фільмів та їх обговоренням із друзями та відеоконсультантом. Прокат став популярним та масовим, тут можна було взяти закордонні фільми: американські та азійські бойовики, комедії, фантастику тощо. Придбати можна було й фільми, зняті на теренах радянського простору. Окрім відеопрокату, до того, як відеопрогравач став більш доступним, поширеними були і відеосалони. Таким місцем у Львові був ресторан “Вежа”. У 1980-х там з’явився відеомагнітофон, фактично перетворюючи заклад на перше відеокафе.
Пам’ятаю, у “Вежі” за вхідними квитками на 18.00 черга починала формуватись після обіду. Кожен поверх відрізнявся від іншого, було цікаво посидіти на кожному по півгодини, тільки треба було місця вчасно перехоплювати (декілька колег чатували).
З інтерв’ю із батьком учасника проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано навесні 2017 року.
Ну а уми завсідників відеосалонів займали Сильвестр Сталлоне – зірка бойовика “Роккі” – і Арнольд Шварцнегер. У листопаді 1991 року Україна вперше дізналася, що “Багаті теж плачуть”. Це був другий латиноамериканський серіал (після “Рабині Ізаури”, яку показали в 1988–1989 роках).
“Еволюція незалежності: як змінилися смаки і звички українців за 25 років”, газета “Сьогодні”, 24 cерпня 2016.
Zoya Cherkassky-Nnadi// Відеосалон
Джерело: https://www.artsy.net/
Вірменка
Культова кав’ярня, яка існує з 1979 року, розташована неподалік площі Ринок на вулиці Вірменській, 19. Тут збиралася неформальна молодь: хіпі, художники (з Академії мистецтв, яка поряд), поети та поціновувачі львівської кави. Це були люди різних національностей, часто російськомовні. У кав’ярні обговорювали книжки, обмінювалися самвидавами. У середині 1990-х, коли почало з’являтися все більше подібних закладів, “Вірменка” частково втратила популярність серед неформальних і творчих людей. У “Вірменці” було лише 7–8 столиків, тому, взявши каву з собою, відвідувачі виходили на вулицю, сідали на бруківку, сходи чи підвіконня сусідніх під’їздів. Згодом на зовнішніх стінах кав’ярні прибили вузькі дерев’яні полиці, на які можна було ставити горнятка з кавою. “Вірменка” була своєрідною соціальною мережею докомп’ютерної ери, де сходилися всі інформаційні потоки.
На “Вірменці” збиралися художники, поети, музиканти, причому не тільки львівські. Це кафе, де досі варять каву в джезві на піску, було обов’язковим для відвідування всіх транзитних богемних персонажів, які приїжджали з Пітера, Таллінна, Риги. Сама кав’ярня маленька, тому “піпл” вмощувався на вулиці прямо на бруківці, заповнюючи простір вулиці від нинішньої “Гасової лямпи” до “Будинку пір року” із зодіакальними знаками. Виникали стихійні “сейшени”, коли хтось брав пару акордів на гітарі, і до нього поступово підключалися інші, і блюз не закінчувався. Жителі місцевих будинків, незадоволені таким сусідством, іноді покривали бордюри густим шаром солідолу, але це нікого не бентежило, стелили газети, підкладали картонки. За кавою і сигаретами обговорювали щойно прочитані Кортасара, Беккета, Віана, Набокова, або тільки що прослухані “Кінг Кримсон”, “Пінк Флойд”, “Акваріум”, або тільки що побачені “Легендy про Нараяму” і “Останнє танго в Парижі”. Виникали суперечки про екзистенціалізм Сартра і нігілізм Ніцше, хоча жар цих суперечок був обернено пропорційний знанням предмета. Обмінювались самвидавом, зробленим на копіювальному апараті “Ера”, я пам’ятаю, як через мене пройшли самвидавні книги Кастанеди, переклади пісень “Дорз” і Чеслава Нємена.
Із розмови з Ігорем Дюричем та Андрієм Тараненком “Хлеб, Водка, Ницше в кофре”. Про Львів кінця 1980-х. Із ресурсу МіТєц.
Ми кожного дня зранку йшли пити каву на Вірменську, бо ми ж там жили у вірменському дворику. І це тоді було якраз середовище всього андеґраунду, неформалів, хіпі і так далі (...). Так от, там і там регулярно кілька разів на день наїжджала міліція і всіх починала ганяти. Тому що кав’ярня була маленька, а людей було багато, і всі брали чашки і виходили назовні курити, незважаючи на зиму, на все. І міліція це забороняла, завжди розганяла. "От чого ви на вулиці? Розійдіться! Занесіть чашки всередину" і так далі, і так далі. Ну, на якісь такі арешти ми не потрапили, бо кажуть, що і таке там бувало, але на таке якесь ганяння з-під вулиці – так.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Кнайпа "Домова кухня" Кафе "Під Вежею"І раптом появилося одне місце, де каву варили у турці на піску. Це було щось зовсім інакше – оця кав’ярня на Вірменській. Одразу після відкриття, особливо у сонячні дні, людей бувало так багато, що вони виходили із кавою на вулицю та сідали на бордюри, грали на гітарах, лишали горнята прямо на бруківці...
Алік Олісевич “Святий Сад. “Третій вимір” радянського Львова”, Роман Мельник та Анастасія Чупринська, Збруч, 12 листопада 2016.
Вода, а радше її брак
Явище, звичне для життя львів’ян початку 1990-х років. Під час політичних трансформацій комунальне господарство теж суттєво змінилось. Новини про відімкнення електроенергії, газу, погодинну подачу води, проблеми зі сміттям неодноразово висвітлювали на шпальтах періодичних видань міста. А практика набирати воду про запас та робити уроки при свічці – це вже звичка львів’ян.
Я із шістдесят сьомого року жила на Стрийській, і перебої із водою були весь час. Навіть було так, що як водопровід прорвало, то нам привозили воду тиждень чи десять днів. А перебої із водою були завжди. Набрати води із колонки, наприклад, було неможливо: потрібно було її ловити або зранку, або вночі, поки був напір.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Ну, у Львові ще не було води. Це було теж таким певним шоком – оця вода по графіку, тоді і потім ще довший час так. Тобто коли з 6-ї до 9-ї вранці і з 6-ї до 9-ї ввечері, і ці набрані вічно тази, миски, якісь там відра, ванни, які досить часто переливалися, бо хтось забув їх вимкнути, і текли до сусідів знизу. І постійні скандали на цю тему. “Ти набрав води, ти не набрав води”. (...) Вона (бабця) сиділа і за півгодини до початку води пильнувала, щоб швидше за сусідів її набрати. Це був такий своєрідний спорт.
З інтерв'ю з Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке "Завтра буде краще". Записано влітку 2016 року.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Водити козу
Безтурботно і легко проводити час, мандруючи по кав’ярнях, попиваючи каву або щось міцніше, та просто розмовляючи із знайомими, які зустрічаються на шляху. Часто це закінчувалося у майстерні або ж квартирі когось із друзів, де в затишній і домашній атмосфері можна було наговоритись досхочу. Часто якраз під час таких практик народжувались такі шалені ідеї, як наприклад “ВиВих”. У кав’ярнях можна було зустріти митця-інтелектуала, лікаря-філософа та музиканта-хіпі, які разом проводили час за розмовою та напоями.
Було кафе “Нектар”, де люди приходили просто, щоб зняти денну напругу. Там же бували Аксінін, Сагайдаковський та багато інших. Можна було поговорити, випити кави й іти далі, наприклад, до когось у майстерню. Це називалося “водити козу”. Так вони могли тиждень ходити, перетікаючи з майстерні у квартиру, з квартири в кафешку.
Богдан Шумилович “Відмовляючись від соціалізму: Альтернативні простори Львова 1970–2000 років”.
Фото Михайла Французова
Міський медіаархів Центру міської історії
Гопник
Представник субкультури, утвореної у результаті поєднання кримінального світу та процесів соціалізації 1990-х. Термін походить від жаргонного вислову “гоп-стоп” – це дрібна крадіжка в перехожого, наказ зупинитися. Гопники з’явились ще у 1920-х роках, коли масовими стали безпритульність та кримінал. Гопник 1990-х мав характерний вигляд, головними ознаками якого були бейсболка, спортивний костюм (майже завжди підробка Adidas), соняшникове насіння (часто у газетному згортку). Гопників вважають одним із найяскравіших спогадів 1990-х років. Тому українські митці часто звертаються до цього образу та використовують його у своїх творах. Вважали (і досі вважають) що у Львові гопників найчастіше можна було зустріти у спальних районах.
Збоїща ЛевандівкаВорогувати з гопниками було концепцією життя. Спочатку в училищі не вистачило в гуртожитку місць на всіх іногородніх, і мене з іншими новенькими підселили на деякий час в гуртожиток на Левандівці. Левандівка – легендарний бандитський район Львова, щось близьке Молдаванці в Одесі. Саме там я вперше почув слово “тусовка”. Правда, за своїм значенням воно відрізнялося від нинішнього загальноприйнятого. “Тусовками” називали окремі “районні” угруповання – “урли”. Із таких “тусовок” власне і формувався “район”. Між “тусовками” відбувалися “внутрірайонні” сутички, але коли “район” йшов на “район”, “тусовки” об’єднувалися під загальним прапором. До речі, слово “урла” було більш ходовим, ніж “гопники”. Ця субкультура, природно, була ворожа всім “неформалам”, чи то хіпі, панкам або брейкерам. Львівська “урла” носила специфічну “уніформу” – кепки-аеродроми, солдатські ватники і джинси, заправлені в кирзові чоботи, причому халяви чобіт повинні були бути підвернутими.
Із розмови з Ігорем Дюричем та Андрієм Тараненком “Хлеб, Водка, Ницше в кофре”. Про Львів кінця 1980-х. Із ресурсу МіТєц.
Графин
Популярна практика радянського часу – у гастрономах пили сік, який стояв у графинах на підносі. Поряд лежала ложечка для солі (часто прив’язана до прилавка, щоб не вкрали), яка плавала у гранчаку з водою.
Кафе "Червона Шапочка"Сьогодні згадав ще стієчки з соками в продуктових магазинах (а були ще такі, що так і називалися “Соки-води”)... Стоять графинчики з соками – томатний, яблучний, яблучний з м’якоттю, ревеневий, виноградний, березовий... а поряд – машинка для миття склянок... ставиш на неї склянку, притискаєш, і вона їх миє... а ще сіль – до томатного соку... а за всім цим – порожні полиці... все в дефіциті…
З інтерв’ю із батьком учасника проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано взимку 2017 року.
Гривня
Офіційна валюта, яку впровадили 1996 року, щоб стабілізувати економіку. До її введення у готівковому обігу України було дві валюти – радянські рублі та українські купоно-карбованці. Купони планували ввести на нетривалий період, поки не стабілізується фінансова система, але вона не стабілізувалася і за кілька років. У той час була величезна гіперінфляція. Кількість “напівгрошей” постійно збільшувалася. Вранці ціна могла бути однією, а ввечері – вже зовсім іншою. Тоді кожен міг стати мільйонером, але папірець номіналом 1 мільйон карбованців можна було обміняти на 6 доларів США. І тільки восени 1996 року, коли криза трохи сповільнилась, стало можливо запровадити гривню. Обмінювали старі купоно-карбованці на нові гривні за курсом один до 100 тисяч.
Цікавий факт. Перші купюри 1992 року замовляли в Канаді. Друк валюти там був дешевшим, але замовники не врахували, що пересилання (зокрема страхування) такого цінного товару коштуватиме дуже дорого.
У той час всі були “мільйонерами” й ходили з величезною сумою грошей. Окремо слід згадати відрізні купони, на противагу “купонам багаторазового використання”. Їх випускали протягом 1990–1991 років і вони виконували роль карток на предмети першої необхідності ...побут, то вже все було таке, що ми не знали, чого чекати. Бо гроші обезцінилися, були купони. Ми всі були мільйонерами. Бо все йшло на тисячі.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Громадський простір
Альтернативні простори, де спілкувалися люди з різними вподобаннями – зустрічі у приватних квартирах чи майстернях, виходи у кафе, парки, на танцмайданчики. Зокрема дослідник Богдан Шумилович у своїй статті “Відмовляючись від соціалізму: Альтернативні простори Львова 1970–2000 років” виокремлює такі суспільні зони: “Хрест” (перетин вулиць Київської та Пушкіна – тепер Генерала Чупринки), “Гроб” (кінець вулиці Енгельса – тепер Коновальця), “Монте Карло” (площа Галана – тепер Петрушевича), “Пляц” (колишній пляц Пруса – тепер площа Франка), “Бомба” (район кінотеатру “Мир” на проспекті 700-річчя Львова – тепер нічний клуб “Малевич” на проспекті Чорновола), “Левандівка” (узагальнене осердя Залізничного району міста), “Підзамче” (район біля Замкової гори, залізнична станція “Підзамче”), “Збоїща”, “Голоско” (колишні приміські села, що прилягають до львівського Підзамча), “Рогатка” (площа перед заводом алмазних інструментів на Підзамчі), “Замок” (район навколо Замкової гори), “Парк” (район навколо парку Костюшка – тепер Франка), “Вєнкі” (колишній пасаж Гаусмана, згодом проїзд “Жовтневий”, а тепер проїзд “Крива липа”), “Каліфорнія” (район вулиці Наукової), “Квадрат” (площа біля автобусного заводу на вулиці Стрийській), “Привокзальна” і клуб “Ляпа” (тепер район вулиць Привокзальної і Городоцької) та інші.
Святий Сад Збоїща Кав'ярня-галерея "Дзиґа"Декомунізація
Після
відновлення Незалежності тривала українізація багатьох сфер життя львів’ян –
від мови до повалення радянських пам’ятників. Упродовж 1990–1993 рр у Львові
було перейменовано майже 600 вулиць. Навіть львів’янам важко було не
заплутатись у назвах. Найяскравішим прикладом декомунізації було публічне
повалення пам’ятника Ленінові 1989 року. Символи радянськості стали артефактами
та спеціалізацією колекціонерів, але поки що лише авангардні митці розуміли це.
Музей Леніна Музей фотографії СажотрусНу і в нас перше, чого торкнулись переміни, ми перейшли на українську мову. То не просто розмовна мова, то спеціальні терміни. А вся література, ті всі нормативи – то все видавалося російською мовою. І перекладати, якось узаконювати треба було, ще якось не узаконено було. Значить на “кільку в томаті” було багато розбіжностей, хтось казав так, а хтось казав інакше…”
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Демонстрації
Перші паростки пробудження свідомості людей, зумовлені послабленням режиму та появою духу свободи. Перші масові зібрання часто були стихійними та незапланованими. Спільним для демонстрацій був яскраво виражений позитивний характер, та вони не були суто політичними – чи не всі демонстрації відбувалися під гаслом “За”: лібералізацію, демократизацію, екологічну свідомість. У 1987 році хіпі провели першу в місті несанкціоновану демонстрацію за “гласность”, “перестройку” та мир. І богема, і хіпівська тусовка стали частиною процесу лібералізації, яку пізніше використали політики-демократи, щоб протистояти системі. Чи не найбільшою демонстрацією був мітинг за відновлення Греко-Католицької Церкви 17 вересня 1989 року. Мітинги часто “начиняли” на той час дозволеними й актуальними гаслами та цілями. Саме на демонстраціях згодом почали з’являтись перші синьо-жовті прапори. Перші мітинги відбувалися біля пам’ятника Іванові Франку, а потім перемістилися до стадіону “Дружба”, згодом перейменованого в “Україна”. На мітингах активісти збирали у пластикові пакети пожертви на виборчу кампанію та різні акції, наприклад, на поїздки в інші області України чи “Різдво у Львові” для східняків. Цією нагодою користались і шахраї, які вдавали активістів.
Коли почались перші демонстрації, люди почали ходити вільно, коли перший раз я Чорновола почув, то ще Радянський Союз був, [19]87 рік, десь так, він якраз виступав у клубі “Газ”, там, де “Гадюкіни” мали репетиції потім. Я не знаю, що там. По-моєму, його зараз немає. І він там вперше почав речі такі свобідно досить говорити. Називати речі своїми іменами. Розумієш, там про Україну, про світ і так далі. Це звичайно був тріумф.
З інтерв’ю із Андрієм Маніловим для колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 20 грудня 2012 року.
Пам'ятник Іванові Франку Біля Федорова Площа біля Оперного Навколо Заньковецької Подвір'я Бернардинів Святий Сад Подвір'я перед собором Святого Юра Пам’ятник Тарасові Шевченку (Клюмба) Оперний театрНа День міста в 1987 році Алік (Алік Олісевич) організував політичну демонстрацію – осіб тридцять вийшли на центральні вулиці з плакатами, вимагаючи свободи слова та дотримання прав людини. По дорозі до нас приєднувалися і звичайні перехожі, у результаті це стало по-справжньому “масовою демонстрацією”. Особисто для мене це була насамперед захоплива пригода, політичного значення цієї акції я не усвідомлював. Але вже через два дні, коли “ворожі радіоголоси” пропіарили цю акцію, назвавши її “першою політичною демонстрацією в УРСР”, я відчув на собі реакцію радянської влади.
Із розмови з Ігорем Дюричем “Хлеб, Водка, Ницше в кофре”. Про Львів кінця 1980-х. Із ресурсу МіТєц.
Денді (Dendy)
Неофіційний клон гральної консолі Nintendo Entertainment System. “Денді” складали в Тайланді спеціально для поширення на території СРСР, а згодом – СНД. Оскільки офіційно приставку NES на цих територіях не продавали, “Денді” стала дуже популярною. Ця культова забавка початку 1990-х була доступна небагатьом. Ліцензійні картриджі (плати з іграми) були на вагу золота, тому найчастіше використовували піратські копії.
*Денді – ім’я слоненяти, талісмана приставки.
На приставках було чимало ігор, але безсумнівним лідером був “Супер Маріо”. Якщо замислитися над самим сюжетом гри, то перестаєш дивуватися, чому наше покоління виросло саме таким. Головний герой гри сантехнік Маріо (і його брат Луїджі для другого гравця). Гравець має пройти грибне царство, знищуючи посіпак короля Купи, щоб врятувати принцесу. Словом, ґастарбайтерство в поєднанні із психоделом на фоні романтики.
Владислав Івченко “Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми”, Київ, “Темпора”, 2015.
Дефіцит
Явище планової економіки, яке було характерним практично упродовж всієї історії існування Радянського Союзу. Покупці, попри наявність грошей, відчували нестачу окремих товарів і послуг, деколи навіть першої необхідності.
У 1995 р. магазини були порожні, взагалі нічо не можна було знайти. Щоб щось купити, треба було їхати в Польщу. Це був рік нашого весілля, і ми з нареченою поїхали до Перемишля. Треба було купити обручки і шлюбний костюм. Але спочатку ми побачили газову колонку, яка нам теж була потрібна, купили, а потім з нею носилися півдня по місту, від цього руки набрякли, і коли міряв обручку, то купив на розмір більшу. Тепер мушу носити на іншому, грубшому пальці.
З інтерв’ю із батьком учасниці проекту. Записано взимку 2017 року.
Універмаг "Сквозняк"То було десь у 1987 рік, не було масла. І коли його привозили, то давали тільки одну пачку на людину й утворювалася черга на три години. Мама йшла з роботи в магазин і стояла в черзі. Мені тоді було 13 років і я хотів гуляти. Мама казала гуляти біля магазину, і я мусив час від часу перевіряти, чи черга не підходить. Коли черга підходила, то я ставав разом із мамою, і нам давали два масла.
З інтерв’ю із батьком учасниці проекту. Записано взимку 2017 року.
Джинси
Незамінний
елемент одягу кожного модника та модниці ще від 1970-х, “символ” західного
способу життя. На початках джинси були в дефіциті, а заборона носити їх у
громадських установах призвела до бунтарських настроїв. Попит на дефіцитні
товари, як наприклад, джинси, породив підпільний бізнес і барахолки. Справжні
фабричні “варенки” були страшенно дорогими, тому часто вдома здійснювали ритуал
перетворення старих речей на трендові. Популярними також стали джинси “Mawin”, які почали називати “Мальвінами”.
Каналів надходження західних товарів до СРСР було декілька. Їх привозили до
країни дипломатичні працівники, артисти та спортсмени, які їздили закордон і
поверталися звідти модними, красиво одягненими. Імпортні товари доставляли моряки
торговельного флоту, іноземні журналісти і студенти. Крім одягу, цими каналами
до країни потрапляли журнали, у яких радянські люди могли побачити зовсім інше,
яскраве і розкішне життя. Все це не тільки привертало масову увагу громадян, а
й збуджувало їхній інтерес. Водночас виникала проблема як реалізувати весь той
товар, який привозили на продаж. Легально зробити це було неможливо, тому
потрібні були посередники, яких називали фарцовщиками. Людей, які мали
“фірмові” речі, вважали успішними. Якщо про молоду людину говорили, що вона
“повністю упакована в джинсу”, то тим самим ніби відтворювався фрейм людини,
яка досягла індивідуального успіху.
Це класична ситуація тих часів: плити, записи, магнітофони якісь японські чи німецькі і джинси. Джинси я завжди привозив із Караганди, мені давали гроші. Я в Караганді купував на барахолці джинси в два рази дешевше, ніж у Львові, без проблем, і у Львові вже навіть міг на них заробити. Тоді самим відомим фарцовщиком серед тієї усієї літературної тусовки був Винничук.
З інтерв’ю із Влодком Кауфманом із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 15 грудня 2012 року.
Наприкінці 1980-х людину вважали стильною, якщо вона мала в гардеробі бодай одну модну річ. Якщо ти мав бодай джинси, ти вже був модним. Скласти повний ансамбль з одягу було неможливо, адже на момент, коли люди купували взуття, верхній одяг уже міг бути зношеним.
Із лекції Зої Звиняцьківської “Мода в час розпаду” в рамках лекційної програми до виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Львів, березень 2017 року.
Варені джинси відрізнялися від звичайних тим, що виглядали потертими і поношеними: мовляв, так вони більш справжні, трушні, контркультурні й модні. Ковбої ніколи не ходили в нових джинсах. Але в останні дні совка зношувати їх у перестрілках з індіанцями ніхто не збирався, та й не міг, тому “зношували” їх спеціальними методами – так званою варкою.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Дзига
Одне з перших незалежних мистецьких об’єднань міста. У 1993 році його заснували діячі Студентського братства та авангардні митці. Воно одразу ж стало осередком альтернативного мистецтва та культури Львова. Упродовж існування “Дзиґи” на її території проводили безліч культурних заходів, наприклад, виставки картин чи концерти молодих музикантів, перші фестивалі актуального мистецтва... проводять їх і сьогодні.
Ця аура мистецьких балачок, пліток про те, де і яка йде виставка… Тоді тусовка перейшла до ресторану “Червона калина”, що біля філармонії, потім до “Порохової вежі”, а далі настав час богемних кнайп “Дзиґи”. Вони і досі це роблять, і, здається, це найуспішніше, що вони роблять. “Дзиґа” знала, чим є мистецьке середовище у Львові.
“Віктор Неборак про богемні кав’ярні та пивнички Львова”, Ната Коваль, “Читомо”, 6 листопада 2014.
До того там було щось, такий тупик, завалений якимсь непотребом, щось таке, я пам’ятаю, що це якесь таке було глухе абсолютно, кут.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Фото з сайту інституції
Дипломат
Сумка, кейс для паперів – аксесуар, що додавав особі вигляду важливості та діловитості. Дипломати, обшиті шкірою, були дорогими й недоступними, та все ж дуже бажаними. Як реакція на попит – почали масово виникати підробки (як тепер модно називати “репліки”), за виробництво яких вправно взялись кооперативи. Дипломати часто робили з фанери, обтягненої шкірозамінником. Якість була низькою, ціна – доступною, і омріяний “елемент престижу” можна було собі придбати. Тоді виникла весела репліка “Зроблено зі шкіри дерматину”. Подібна ситуація була з хутряними шапками-обманками, джинсами та взуттям.
Пам’ятаю, був вражений, коли побачив, як наші інженери в універсамі намагаються упакувати дві трилітрові банки з огірками у свої портфелі. Банки круглі, а “дипломати”, як їх тоді називали – плоскі. Де були їхні авоськи?
Зі спогадів очевидця із блогу про 1990-ті роки у Львові на Львівському порталі.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Дискотеки
На початку 1990-х усі доступні радощі життя
працювали тільки в денний час: можна було піти в кіно чи потанцювати на
дискотеці, але диско працювало тільки до 23:00. Опісля ж збиралися у когось
вдома і влаштовували концерти-квартирники. А ті, у кого були мегамодні на той
час відеомагнітофони, проводили час, переглядаючи азійські бойовики.
Я працювала колись в бухгалтерії, то в нас там перший диско-бар відкрився. То був перший поверх, романтіка. Ну там вже був і нічний клуб, що хочете. Там все було на вищому рівні. Але вже туди ходили люди з грошима. Такі пересічні громадяни навіть не дивилися в той бік. Диско-бар. Перший у Львові був відкритий.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Фото Любомира Петренка
Міський медіаархів Центру міської історії
Ейфорія
Проявом
ейфорії було загальне піднесення та відчуття радості, стан суспільства після
відновлення в Україні незалежності. Найяскравішим прикладами такої ейфорії
можна вважати мітинги на Клюмбі,
фестиваль “ВиВих” чи виставку
“Дефлорація” в Музеї Леніна. Ейфорія – явище недовготривале – аналізуючи
спогади очевидців, уже в середині 1990-х багато українців розчарувалися, ейфорія
минала через побутові проблеми: низькі зарплати, криміналізацію, нестабільну
політичну ситуацію. Одна з
реакцій задля підживлення ейфорії – поширення різноманітних історичних
фальсифікацій та міфотворень, що активізувалися на початку 1990-х років. Як приклад
– твір “Шлях аріїв:
Україна в духовній історії людства” – сучасний міф, пропозиція пройти єдино
правильним шляхом, відчути себе єдиним цілим зі світом, зв’язкою між минулим та
майбутнім, частиною великої, героїчної та безсмертної спільноти, що прямує до
кращого майбутнього.
Це був якийсь такий період. Після того, що нічого не можна взагалі, до того, що можна показувати, можна виставляти і робити. Тому це була фактично така декількарічна практично ейфорія, коли ще на старих дріжджах, на тому всьому от люди творили, старі запаси якісь. Відокремити, скажімо, візуальне мистецтво від поезії, від музичного, практично було неможливо. Це все було так от закручено і ну хтось більше з театром, хтось менше з театром, і з театром так само. Тому тоді був час цікавий, просто кожен день щось відбувалося. Ну от якось так.
З інтерв’ю із Георгієм Косованом із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 15 грудня 2014.
Так, ці бідно й одноманітно одягнені люди не лише шикувалися у чергах і не просто вистоювали на мітингах. Вони були окрилені Великою Мрією. Сьогодні ми назвали б цю мрію європейською, але тоді цей вислів ще не існував. Року 1990-го таким магічним словом ще була демократія. І демократія бачилася невід’ємним атрибутом національної держави. Щойно здобуте (з боями) право публічно підіймати жовто-блакитний прапор було не лише символом національної державності, а й політичних свобод та майбутнього добробуту для всіх громадян. Зараз складно собі уявити, яким колосальним був кредит довіри до політиків нового типу – колишніх лікарів, письменників чи дисидентів. Вони уособлювали ту Велику Мрію про справжню народну владу і щасливе життя у національній державі – мрію настільки потужну, що примушувала багатьох серйозно вірити в золото Полуботка.
Василь Расевич із тексту до виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”.
Фотографія Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Екологія
Після Чорнобильської трагедії активізовувались екологічні рухи. У містах створювали організації, мітинги відбувалися під екологічними гаслами. Часто під екологічні мітинги були завуальовані політичні мотиви. Утворення громадських організацій захисту природи можна сприймати не лише як суто екологічні, оскільки вони була вагомою складовою суспільно-політичного життя. Першою національною неурядовою екологічною організацією став “Зелений світ”, зареєстрований 1987 року. Стрижнем діяльності якої були питання охорони навколишнього середовища – особливо гострі після Чорнобильської катастрофи. Один із перших масових мітингів часів перебудови (майже 20 тис. учасників), що відбувся у Києві в листопаді 1988 р., був присвячений екологічним проблемам. Люди гостро висловлювали невдоволення політикою владних структур, що приховували від народу всю правду про руйнівні наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Площа біля Оперного26 квітня на екологічному мітингу з нагоди третіх роковин Чорнобильської трагедії у Львові вперше з’явились три синьо-жовті прапори. Була проведена екологічна акція і наприкінці 1980-х. То був майже перфоменс: зробили поліетиленову трубу, завели “Волгу”, засунули у вихлопну трубу, щоб показати рівень забруднення повітря. Було це на проспекті Свободи (тоді проспект Леніна).
Із розмови з Олесем Пограничним у рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Електронні ігри
Євроремонт / євростелі / єврошини
Від початку відновлення незалежності в Україні виникали десятки неологізмів із словом “євро-”. У 1990-х з’явилося поняття “євроремонт” – облаштування приміщення, де стерильність і яскравість дизайну допомагали людям зідентифікувати свій соціальний успіх. Після “євроремонту” з’явилися такі слова, як “євровікна”, “євродвері” (броньовані двері з кількома замками, переважно китайського виробництва), “єврошпалери” та “євростелі”. “Євростелі”, виготовлені з гіпсокартону, із вмонтованими дрібними лампочками, наслідували європейський мінімалізм, що мав замінити масивні лампи радянської доби – символ побутової комуністичної гігантоманії в окремій квартирі.
Культурна мітологія, що вибудовується довкола слів “європейський” та “євро-”, чітко асоціюється в колективній свідомості українського суспільства з райською реальністю, Ельдорадо, де всі незручності радянської доби відходять у минуле, а людина опиняється там, де здійснюються її мрії про комфорт, чисту сантехніку, верховенство права, ввічливих охоронців та супермаркети, повні дешевої їжі.
Володимир Єрмоленко “‘Евромова’ та її українська версія: нові слова й нові об’єкти”, Україна Модерна, № 5 (16), 2010.
Житло
У Радянському Союзі приватної власності не було, житло отримували від держави, стоячи в “чергах”. Окремо існували “черги” для пільгових груп населення (ветерани війни, герої Союзу, люди з інвалідністю, матері-одиначки, багатодітні сім’ї), у яких процес рухався порівняно швидко. Але якщо люди потрапляли в загальну “чергу”, то могли чекати на квартиру по 25–30 років. У 1990-х ця схема, яка і раніше не надто працювала, вичерпала себе. Процес зупинився, квартири не будували, люди їх не отримували. В одному помешканні жило кілька поколінь, особистого простору не вистачало. У 1992 році був прийнятий закон “Про приватизацію державного житлового фонду”. Це означало, що мешканці квартири могли набути право власності на своє житло.
Щоб приватизувати квартиру, треба було трохи побігати, постояти в чергах, намучитися з документами – бюрократія. Але коштувало це порівняно дешево. Ті, хто мали більше можливостей, приватизовували квартиру, продавали її і так заробляли.
Із родинного інтерв’ю зі сестрою учасниці в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Через черги на квартири руйнувалися цілі сім’ї. Брак квадратних метрів, неможливість до 1990-х років для молодих людей придбати окреме житло, породило ціле покоління “поломаних сімей”, які стали заручниками системи.
Із розмови з Іриною Маґдиш у рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Жувальна ґумка “LOVE is…”
Ця жувальна ґумка стала дуже популярною в 1990-х на теренах колишніх радянських країн. Її виробляли (і досі виробляють) у Туреччині. Особливо цінною жувальна ґумка була через фантики всередині, колекціонування яких стало одним із найулюбленіших занять для дітей. Маємо ситуацію на контрастах – з одного боку – дефіцит базових продуктів, а з іншого – у 1990-х відкривали нові ринкові канали, і, відповідно, нові продукти, небачені й такі бажані в той час. Способів дістати для дитини такі бажані товари в радянський час було декілька: їх могли привезти батьки, які їздили у відрядження в соціалістичні країни (Німеччина, Болгарія, Чехія) чи працювали на імпортній базі, солдати, які проходили строкову службу у Польщі чи Німеччині, родичі з діаспори.
Фантики з жувальної ґумки LOVE is…
З родинної колекції
Заробітки
Від середини 1990-х років львів’яни почали виїжджати на заробітки. Масову українську трудову міграцію після 1991 р. назвали “Четвертою хвилею”. Багато українських громадян, тікаючи від безробіття, виїжджали здебільшого на Захід. Причиною була економічна криза, а явище стало таким поширеним, що зрештою дало поштовх до розбудови банківської мережі, впливало на економіку міста та ринок нерухомості. Львів’яни освоювали ринок праці Польщі, Чехії, Греції, Італії, Португалії та Іспанії. Більш персональний вплив заробітчан на побутове життя львів’ян – передавання пакунків із солодощами та одягом, євроремонти на зароблені гроші, нова побутова техніка.
Готель "Інтурист"Середня зарплата 1991 року, відразу після відновлення незалежності, почала різко зростати через інфляцію, яка прискорилася з 4 % у серпні до 24 % у грудні. За рік ціни збільшилися в 3,9 раза, а заробітки – вдвічі, у середньому з 250 до 500 рублів. У доларах за тодішнім офіційним курсом 1,8 руб./$ це було $ 270, але реально громадянам продавали долари за комерційним курсом 27 руб./$, тобто вся зарплата “коштувала” всього 18 $. Але навіть на великі зарплати мало що можна було купити через тотальний дефіцит товарів.
“Еволюція незалежності: як змінилися смаки і звички українців за 25 років”, газета “Сьогодні”, 24 серпня 2001.
Значки
Цей аксесуар був
дуже популярним серед молоді в 1990-ті – певний символ протесту проти системи,
коли молодь, вдягаючи одразу десятки значків, знецінювала сенс та значення цієї
радянської відзнаки. Значками прикрашали рюкзаки, сумки, куртки. Навіть був
девіз “Значків багато не буває”.
Золоті коронки
Ще 1873-го у Сан-Франциско дантист Джон Бірс запатентував золоті коронки для зубів. У 1990-ті золоті коронки на передніх зубах не обов’язково свідчили про стоматологічні проблеми. Коронки, зроблені із чистого золота, були трендом і вказували на фінансові можливості людини. Золоті коронки теж стали хорошою інвестицією та часто з’являлись у ломбардах.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Інфляція
Внаслідок економічної кризи відбувся процес інфляції – знецінення грошей. Ціни зростали щодня (інколи ввечері ставали вищі, аніж були зранку), люди в паніці купували все, що потрібно і не потрібно (щоб потім продати дорожче, або щоб гроші не пропали). Дуже швидко в магазинах не лишалося нічого. Зарплати постійно підвищували, але вони не встигали за цінами. На заводах зарплату часто платили не грошима, а товарами, які там виробляють, – так вигідніше. Потім усі намагалися комусь це продати. Люди, котрі звикли максимум до сотень, отримували тисячі, на які не спроможні були прожити. Хто спритніший – знаходив можливість взяти велику грошову позику, купити на “чорному ринку” дорогі товари, а через півроку чесно віддати всю суму, яка нічого не вартувала.
Кіло м’яса подорожчало з 3–4-х до 10–12-ти рублів, буханець хліба – 40 копійок проти 16. Ну а тіньові доходи, якщо у когось і були, то невеликі – наприклад, у бабусь, які торгували зеленню на нелегальних базарчиках.“Еволюція незалежності: як змінилися смаки і звички українців за 25 років”, газета “Сьогодні”, 24 серпня 2016.
Я пам’ятаю цей день, коли раптом зробили переоцінку, коли ми ще жили в тих реаліях, коли зарплата є 100, 200 – я не пам’ятаю, це вже були рублі чи гривні – це треба вже з’ясувати, бо так роки накладаються один на одний. Ми ще жили в тих реаліях радянських та параметрах цін. Коли ковбаса була по три рублі, і тут раптом приходимо в магазин, а ковбаса вартує 200 гривень, чи 200 рублів, я не пам’ятаю. Це було настільки дивно, якби зараз ми прийшли, а ковбаса 2 000, десь так.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Інформаційна свобода
У той час паралельно існували дві реальності – радянська й альтернативна, і одночасно можна було читати офіційну газету “Вільна Україна” та її опонента “За вільну Україну”, слухати різні радіостанції та різних людей. Наприклад, мешканці Львова зазвичай дізнавалися про січневі події в Азербайджані (радянська армія окупувала Баку), Молдові (Тирасполь проголосив незалежність), Болгарії та Югославії (кінець однопартійної системи) чи у радянських балтійських республіках (декларації про суверенітет) з чуток та інформаційних публікацій, які поширювали на Клюмбі в центрі міста, або слухаючи західні радіостанції. Офіційні ж медії могли сповіщати про відкриття першого МакДональдса у Москві, про звільнення з в’язниці Нельсона Мандели чи про обрання Міхаїла Горбачова першим президентом СРСР. Така ситуація інформаційного поліголосся була можливою завдяки політиці “гласності”.
Кіноклуб на Хасанській "Будинок Книги" Пам’ятник Тарасові Шевченку (Клюмба) Оперний театрА потім було дуже багато всяких газет. Дуже багато якихось таких, що один день виходили, два, три. Різні були, дуже багато було інформації. І звідкіля папір взявся, і звідкіля станки друкарські. Так що інформація була. Ми передплачували на той час “Советский спорт”, бо чоловік цікавився цим, “Львовскую правду” і ще центральну газету “Известия”. А решту то все купували. Щось купували, щось хтось купив і розповсюджував. Давали одне одному читати, передавали з рук в руки.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Ї
Наприкінці 1980-х з’являлися нові часописи з перекладами та текстами, що не були ідеологічно забарвленими. Наприклад, незалежний культурологічний часопис “Ї”, який виходить із 1989 року. Першими публікаціями були переклади філософських текстів (здебільшого німецьких) українською, твори вісімдесятників, сучасних поетів та письменників, політичні статті про становище України в міжнародному середовищі, її відносини із сусідніми та європейськими державами. Деякий час “редакція” журналу була розташована на другому поверсі “Дзиґи”. Архів усіх публікацій можна переглянути тут: http://www.ji.lviv.ua/ji-arhiv.htm
Таким був і журнал “Четвер – часопис текстів і візії”, перші номери якого були роздруковані на ксероксі, а макети робили за допомогою вирізок зі старих журналів, клею ПВА та ножиць. Заснував часопис Юрій Іздрик 1989 року, а перший випуск датований 1990 роком. Від 1997 до 1999 року його не видавали, а 2008-го вийшов останній випуск № 30. Над часописом в різний час також працювали Юрій Андрухович, Володимир Єшкілєв, Тарас Прохасько, Софія Андрухович.
Тут дебютувало чимало сучасних українських літературних діячів: Тарас Прохасько (до речі, перший, кому відмовили в публікації), Сергій Жадан, Володимир Єшкілєв, Маріанна Кіяновська, Наталя Сняданко, Тетяна Малярчук, Любко Дереш… Деякі номери журналу є на сайті: http://chetver.com.ua/archive.htm
Кав'ярня-галерея "Дзиґа"Ми хотіли зробити товстий, гламурний літературний журнал, але з прибамбахами, трохи андерґраундовий, молодіжний, стильний. Періодичності у нас не було ніколи: коли був готовий журнал, тоді він і здавався у друк. Свого часу “Четвер” відіграв роль стартового майданчика для багатьох молодих талантів. Тут не було жодних обмежень, цензури, ідеології. Єдиний критерій – якість текстів. Публікація в журналі часто ставала першим кроком успішної літературної кар’єри.
“Юрко Іздрик: Час “Четверга” минув, урожай зібрано, гербарії закрито”, Оксана Хмельовська, “Читомо”, 2015.
Йо-Йо
Іграшка, яка складається із двох з’єднаних між собою дисків та ниткою між ними. Ще давні греки бавилися “Йо-йо”, тільки воно було на той час глиняне, а філіппінці використовували його як зброю під час полювання. Сучасної форми “Йо-йо” набуло у 1920-х у США. В Україні у 1990-х найпоширенішими були “Йо-йо” із значками Fanta і Coca-Cola на зовнішньому боці пластин.
Фото з родинного архіву учасників проекту
Кав'ярні вільних
На тлі трансформацій 80-их і 90-их років у Львові виникли унікальні кав’ярні. Тут щодня зустрічалися вільні люди, спільноти інтелектуалів та митців, у яких у радянський час та в умовах стрімких змін був вільний час – студенти, представники технічних професій та творчі люди. Вони багато читали, розпочинали ініціативи та за горнятком кави ледь не щодень спілкувалися, обмінювалися знаннями та літературою (часто нелегальною).
Чому інтелектуальні та творчі середовища виникали саме у Львові? Як кав’ярні посприяли творчим ініціативам та державобудівним проектам? Чому «вільні» люди щодня заходили до кав’ярні на каву, себто – на розмову? Чому ці кав’ярні зникли і чи є щось схоже у життях їхніх відвідувачів тепер?
На ці питання шукали відповіді група студентів та студенток, які реалізували проект "Кав'ярні вільних". Проект - спроба почути голоси свідків та водночас співтворців середовищ.
Більше про проект - в розділі матеріали.
Карате
Бойове мистецтво. У 1980-х роках карате стало дуже популярним. У кожному місті з’являлися секції для дітей та молоді. Такому поширенню бойових мистецтв сприяв вихід у прокат закордонних фільмів-бойовиків (із Джекі Чаном, Брюсом Лі, Сильвестром Сталлоне). Для молоді ці персонажі часто ставали рольовими моделями.
До чотирьох видів боротьби – класичної, вільної, самбо і дзюдо, які культивують, тепер додалося ще і карате. Ентузіасти майже з п’ятдесяти міст з’їхалися до Москви і на установчих зборах створили федерацію з цього виду спорту. Прийнято рішення відкрити нові клуби та секції у столицях всіх союзних республік, в багатьох містах. Вести заняття можуть тільки фахівці, які отримали посвідчення Спорткомітету СРСР “тренер по боротьбі карате”. Категорично заборонено контактний стиль боротьби карате з нанесенням ударів, оскільки це не відповідає гуманним принципам радянської системи фізичного виховання. Найближчим часом будуть визначені розрядні вимоги.
Цитата зі статті про карате в газеті “Правда”, 6 січня 1979 року. Матеріали з ресурсу “Арзамас”.
Zoya Cherkassky-Nnadi// "Karate"
Джерело: https://www.artsy.net/
Картопля
У часи Радянського Союзу була поширена практика “виїзду на картоплю” – студентські, робітничі (працівники заводів, фабрик, адміністративних установ) поїздки до сіл задля допомоги у збиранні врожаю. Часто такі виїзди були обов’язковою практикою для студентів незалежно від фаху. Аналізуючи спогади очевидців, поїздки “на картоплю” запам’яталися не лише невпинною роботою, ті дні були по-своєму незабутніми: танці під програвач, веселі компанії, романтичні прогулянки під зорями, купання в річці, пісні біля багаття.
Якось на першому курсі нас відправили на практику, вивантажувати баржі з херсонськими кавунами. З душем була проблема, то тими кавунами ми і руки мили, і вмивались... З того часу не їм кавунів.
Зі спогаду мами учасниці проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано в січні 2017 року.
Трудова підготовка має відбуватися з урахуванням здобутків психолого-педагогічної науки, науково-технічного прогресу, власного досвіду новаторів та формувати в юнацтва усвідомлення необхідності особистої участі в розвитку агропромислового виробництва й готовності до постійного самовдосконалення індивідуальної господарської культури.
Уривок з університетського наказу про обов’язкове проходження студентами виробничої практики.
Каса взаємодопомоги
У вирі переднезалежних років студенти, які брали активну участь у суспільно-політичному житті, ще часто відчували загрозу від системи. За участь у мітингах чи роботу в нелегальних, як-от Студентське братство, організаціях кожного могли піддати обструкції та відрахувати з університету. Щоб мінімалізувати подібні наслідки, студенти створювали своєрідний фонд із власних коштів, який міг бути використаний для першочергових витрат у форс-мажорних обставинах.
Навколо ЗаньковецькоїКасета
Один із “первісних” носіїв інформації. Було два види касет: аудіокасети, що слугували чи не основним ретранслятором музики в 1990-х, і відеокасети, на яких були записані фільми та домашнє відео. Невід’ємним елементом до касети був звичайний простий олівець, за допомогою якого прокручували магнітну стрічку касети, щоб її не попсував чи не “зажував” магнітофон.
Касети бережно переписували, мов книги у середні віки. Кожне наступне переписування було гіршим і гіршим, немов фотографія фотографії. Порожні касети продавали в коробках з білими етикетками, на яких акуратно записували, що саме можна прослухати з цією касети. Вони займали багато місця у квартирі, особливо меломанській.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Квартирники
Камерні зустрічі у приватних квартирах чи майстернях, де відбувалися концерти, літературні читання та дискусії. Там формувалась альтернативна андеґраундна культура міста. Можемо припустити, що саме завдяки “квартирникам” стали популярними такі гурти, як “Мертвий Півень” чи “Брати Гадюкіни”. У Львові культура влаштовувати “квартирники” не була такою поширеною та популярною, як у Києві чи Харкові.
Кіно
Похід у кінотеатр, до масової появи телебачення в помешканнях львів’ян, був невід’ємною частиною відпочинку та розваг. Популярними тоді були радянські та індійські фільми, інколи культові зарубіжні. Початок 1990-х називають “українським Голівудом” для кіно: масово знімали художні та документальні фільми. Кіностудія Довженка випустила на початку останнього десятиліття минулого тисячоліття 54 фільми. На початку 1990-х у Львові діяло приблизно 30 кінотеатрів, а вже до кінця десятиліття їх масово закривали. Кінотеатри занепадали через брак державного фінансування, створення ТЗоВ на базі державних, які не приносили прибутків. Прокат відеокасет, поява відеосалонів стали головними конкурентами кінотеатрів.
В кіно ходилося постійно. Це була культура життя в Радянському Союзі. Кіно заміняло дуже багато речей. По-перше, це було цікаво, по-друге, це був спосіб спілкування, по-третє, це було таке маленьке свято відірватися від буденності. Кінотеатри були переповнені майже завжди, навіть якщо йшли погані фільми, то все одно на них ішли. Бо це було щось інше.
З інтерв’ю із Ярославом Грицаком для колекції “Кіно і Львів: Середовища. Перегляд. Творення”. Записано 9 листопада 2012 року.
Кіноклуб на Хасанській Кінотеатр Лесі Українки Кінотеатр "Львів" Кінотеатр "Літак" Кінотеатр "Вокзал" Кінотеатр "Дніпро" Кінотеатр Івана Франка Відео-кафе "Вежа"Нам з коліжанкою не хотілось в гуртожитку сидіти, і ми фактично кожний день ходили в кіно. Спершу ми обходили всі кінотеатри по одному разу, а потім по другому, а потім по третьому. І тоді був кінотеатр “Піонер”, де тепер театр “Воскресіння”. І як зараз пам’ятаю, там йшли “Невловимі месники”, і ми їх подивились разів сім, напевно. Бо вони там не міняли репертуару. Ну, що йдемо на “Невловимих”? Ну, йдемо. І ми ходили на мультики на вулицю Січових Стрільців, тоді вона ще називалася 17-го вересня. І був кінотеатр “Мир”, навпроти готелю “Львів”. Всі ті кінотеатри, “Київ” і “Щорс”, були в центрі, і навіть у Стрийський парк, мені здається, ми теж їздили.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Клюмба
Квіткова клумба, місце збирання людей для обговорення актуальних подій, демонстрацій та мітингів. На ній встановили камінь із написом “Тут стоятиме пам’ятник Тарасові Шевченку”, так і сталося. Колись це було місце словесних баталій футбольних фанатів, а стало дискусійним клубом просто неба для всіх. Тут можна було дізнатися про всі останні новини, про заплановані мітинги та акції. Можна було почути відомих мітингарів і придбати різну національну символіку, патріотичні та релігійні брошури, самвидавівську пресу.
Навколо Заньковецької Пам’ятник Тарасові Шевченку (Клюмба)Цей шматочок площі був для багатьох львів’ян сакральним, сюди навіть приходили фотографуватись молодята. Від 1989 року тут почали збиратися та обговорювати політичні питання, обмінюватись саморобною символікою та, звичайно, свіжою пресою. Радянські газети коштували кілька копійок, натомість газета самвидаву – декілька карбованців. Проте люди були спраглі інформації і легко залишали гроші у цьому імпровізованому львівському Гайд-парку.
Із розмови з Любком Петренком у рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у листопаді 2016 року.
Комісійки
Комісійні магазини – заклади торгівлі, у яких приймали користовані (зазвичай) одяг, техніку, меблі, посуд, коштовності та інші предмети побутового вжитку. Після продажу товару магазин отримував певну частку – комісію, а постачальник товару – свою оплату. Через скрутне матеріальне становище багато людей приносили і за безцінь продавали старовинні речі. А ті, хто мали трохи більше грошей, могли за низьку ціну купити речі, рівноцінні тим, які сьогодні виставляють у музеях.
У той час знавці старовини могли накопичити значний капітал речей, на яких з часом заробляли в десятки, а то й у сотні разів більше, ніж вкладали грошей.
Зі спогадів тітки учасника проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у квітні 2017 року.
Комуналка
Квартира, в окремих кімнатах якої проживало кілька сімей. Місцями спільного користування у таких помешканнях є ванна, туалет, кухня, коридор, комора. Комунальні квартири були поширені вже на початку 1930-х років, однак і в 1990-х це залишалось дешевим вирішенням квартирного питання. Хоча у Львові вони не були настільки поширеними, як у Києві, Одесі чи Москві.
Комунальні квартири в 1990-х також пов’язані з явищем приватизації – перехід майна, яке перебувало в державній власності, до фізичних та юридичних осіб. Його мета – підвищити добробут населення та сприяти ефективному функціонуванню державних підприємств. Насправді ж став засобом нагромадження первинного капіталу.
...Нас жило четверо у кімнаті на 9 метрів. В двох інших кімнатах були інші люди. То були найщасливіші роки мого дитинства. У 1970-х ми отримали окрему квартиру, а цьоця Казіка приватизувала ту цілу хату десь у 1992–1993 році, бо всі інші виїхали.З інтерв’ю із батьком учасниці проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано в березні 2017 року.
Концерт Вітань
Популярна телевізійна програма. Розпочала свої ефіри на Львівському телебаченні ще від середини 1970-х років та існує досі. Ідея та формат були позичені у передачі “Koncert Życzeń”, яку львів’яни “ловили” на “польську антену”. На початках програма виходила лише у прямому ефірі. “Концерт вітань” мав свою незмінну глядацьку аудиторію (здебільшого старші люди), яка в недільний час “з нетерпінням” біля екранів очікувала ведучих, щоб послухати “улюблену пісню”, почути привітання з ювілеєм, днем народження чи іншою урочистою подією. На початку 1990-х замовляли переважно народні та стрілецькі пісні, що засвідчує ностальгію за традиційною українською музикою.
Спочатку це була не комерційна передача, а потім зрозуміли, що на цьому можна заробляти гроші. Особливий спад відчувався, коли розпався Радянський Союз. Ніхто тоді не хотів цим займатись. Але якось ми пережили цей важкий період. Ця передача часто здається декому примітивною. Але варто прислухатись, кого ми вітаємо: переважно батьків, дідусів, бабусь. Передача розрахована на старше покоління. Часто питають, чому такі не завжди сучасні пісні, а я відповідаю, що маючи телевізор із пультом, кожен може перемкнути.
З інтерв’ю із Петром Остапишиним, Ксеня Мединська, Тарас Чайківський “Обличчя львівського телебачення”, Прес-центр. Записано 12 грудня 2011 року.
Петро Остапишин, ведучий "Концерту вітань"
Кооперативи
Перші паростки прояву підприємницької діяльності. Кооперативи створювали на основі добровільного об’єднання людей задля господарської вигоди. Одним із найяскравіших прикладів такого об’єднання було відоме в 1990-х кафе “Хлібосол”. Враховуючи те, що державна економічна машина дала збій, відразу після розпаду Радянського Союзу з’явилася свобода підприємництва, часто регулювання відносин брав на себе криміналітет, зокрема було поширене явище рекету.
Як правило
кооперативи створювали при львівських промислових гігантах. Період
кооперативного руху позначився кількома характерними явищами – можливість за
короткий час заробляти великі гроші і не мати куди їх реально заінвестувати,
друге явище – це рекет. Найбільш успішними були кооперативи, створені в
харчовій, легкій промисловості та у сфері послуг.
...Почали працювати кооперативи, от вони піднялися дуже скоро. Хто робив взуття, хто шив одяг. По-моєму, першою кооперативною була їдальня, навіть не їдальня, а кафе біля “Магнуса”. Приватне кафе, жіночка його відкрила. То було ще, мабуть, кінець вісімдесятих років. І всі пішли туди хоч раз поїсти. Що то таке кооперативне кафе? Я пам’ятаю, там, по-моєму, щось до цього часу є, там було таке невеличке приміщення, дві кімнатки. Ну які ще кооперативи були? Різні. Переважно от взуття і одяг. Всі, хто вмів то робити, якось згуртовувалися, відкривалися і починали продаж. Товари були не зовсім якісні, але більш-менш можна було собі купити. … А тут кооперативи почали шити куртки. Наприклад, мій знайомий шив куртки і джинси. І дуже добре виживав на тому. Але він мав можливість, їздив до Польщі, привозив товар, матеріал. А тут уже мав найманих працівників. Ну у нього були, по-моєму, тільки надомниці. Він розвозив їм викройки, матеріал, фурнітуру, а потім забирав готовий виріб і реалізовував вже сам. То були дуже популярні речі. Джинси і куртки, то найкраще розходилось. І були ті лекала, так що по ним можна було скоро то робити.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Кравчучка
Жаргонно-жартівлива назва візка для ручного перевезення вантажів. Масового поширення набула на початку 1990-х під час гіперінфляції за часів президентства Леоніда Кравчука. Винахідником цього ручного візка вважають київського інженера-конструктора Олексія Сергєєва. “Кравчучка” стала предметом першої необхідності не лише для тих, хто, залишившись без роботи, почав торгувати на базарах і стихійних ринках. Візок витримує вагу до 100 кг, і тому люди, часто з села, перевозили на ньому мішки з городиною. Купити візок можна було “на руках”. Найбільший вибір пропонували торговці на залізничних вокзалах великих міст.
“Кравчучку” часто використовували разом із картатою сумкою. З ними їздили до Польщі, везли горілку, електротовари, цигарки, а привозили костюми, куртки, кросівки.
Кравчучки
Джерело: з вільних ресурсів
Крапка
Сленгове слово, яким молодь називала повсякденні місця зустрічей. Цікавим є те, що на багатьох із таких місць самостійно встановлювали дошки, на яких можна було залишити оголошення про події або звичайне повідомлення для друзів, якщо плани раптово змінювались.
Пам'ятник Іванові Франку Кафе "Псяча Буда" Кнайпа "Домова кухня" Кіноклуб на Хасанській Кафе "Під Вежею" Кафе "Комарик" Кав'ярня-галерея "Дзиґа" Арт-кафе "Вавилон ХХ" Клуб "Лялька"Щодо крапок… То це “Нектар” – кнайпа на Саксаганського, в якій збиралася довколомистецька публіка. Друга – це була ця “Шоколадка”, так звана, чи “Світоч” потім. Там внизу, це був такий ресторан майже недосяжний. Ну, потім появлялися інші, появився “Кентавр”, потім “Медівня” на Краківській.
З інтерв’ю із Тарасом Возняком для колекції “Кіно і Львів: Середовища. Перегляд. Творення”. Записано 21 грудня 2012 року.
Кришталевий сервіз
Приблизно раз на місяць проводилася церемонія миття кришталю, в якій брали участь всі члени сім'ї. То був особливий ритуал; найцінніші предмети, наприклад, масивні вази, дітям мити не дозволяли - не дай Бог, розіб'ють кришталеве скарб. Потім все це розставляли в "стінку" в красивому порядку, який неможливо було нам, дітям, зрозуміти.З інтерв'ю з мамою учасниці проекту. Записано в травні 2017 року.
Zoya Cherkassky-Nnadi// Святковий стіл
Джерело: http://designyoutrust.com/
Кросівки “Adidas”
Студентський дрес-код вимагав джинсів вище пояса, бажано білу футболку з написом іноземними буквами (англійську тоді мало хто знав). Невід’ємним елементом такого образу були кросівки. Топ-рівень – це “Adidas”, далі – “Puma”, бронза була у чеської фірми “Botas”.
Місто носило одяг і взуття, яке ніде не виставляли як товар, а на вулиці Академічній, де зараз “Adidas”, був магазин місцевої взуттєвої фабрики “Прогрес”.
Ринок "Добробут" ЧобітокЛаванда, горная лаванда...
Культова пісня Софії Ротару, яку можна було почути в кав’ярнях та на ринках, і, як і інші “хіти”, якщо звучала, то всюди. 1990-ті залишили багато хітів та шлягерів радянської сцени, пізніше російської та української, які популярні і сьогодні. “Шлягер” чи “хіт” – поняття масової культури, що означає будь-яку танцювальну пісню на ліричний розважальний текст, здатну мати популярність і відповідний комерційний успіх. Серед українського “шоу-бізу” 1990-ті запам’ятались хітами Таїсії Повалій, Віктора Павліка, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, Наталі Могилевської. Популярні українські естрадні виконавці того часу Алла Кудлай, Павло Зібров, Іво Бобул та інші.
Клуб "Романтик" Кафе "Шоколадка"Мейнстрімники слухали музику, що стояла фоном, і від неї неможливо було сховатися. Анжеліка Варум (“Вішня, вішня, зімняя вішня”), Мурат Насиров (“Мальчік хочет в Тамбов, чікі-чікі-чікі-та”), Татьяна Буланова (“Ясний мой цвєт”), а ще Дискотека Авария, Руки Вверх і честь їм числа й ім’я їм легіон”.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Ларьок
Будка або кіоск – місце роздрібної торгівлі, яке часто слугувало і “крапкою” для збирання компаній. Ларьок був переважно металевим, а вітрина – повністю закладена товарами. Саме в таких кіосках з’являвся раніше дефіцитний товар – жувальні ґумки, шоколадні батончики та газовані солодкі напої. Обов’язковий атрибут такої будки – маленька інформаційна вивіска на віконечку, звідки видавали продукцію. Найпопулярнішими вивісками були “Пива немає” та “Буду за 5 хвилин”.
Родина жила достатньо близько до центру, і ми, вийшовши з метро, побачили перші кіоски. У Львові їх ще не було. Ось ці кіоски зі снікерсами і з якимось оцими горілками іноземними. Ще в магазинах того не було, магазини ще були радянські, але оці перші комерційні кіоски з’явилися, там було багато всього різного, того іноземного.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Малиновий піджак
Популярний одяг у кримінальних колах. Піджак для “нових багатіїв” став символом успішного бізнесмена. Так власники малинових піджаків акцентували на тому, що можуть дозволити собі все. Часто на шию вішали золотий ланцюг, а під піджак вдягали спортивний одяг задля зручності та “готовності” до будь-яких ситуацій. Тренд на малинові піджаки започаткував Сергій Мавродій, засновник першої фінансової піраміди МММ.
Ну, були разборки, дуже часто. Я сама бачила, як на Коперніка схопили чоловіка, всадили його в машину, він так верещав, кричав, але ніхто йому не поміг, посадили і вивезли. Куди і що – люди не знали. З’явилися малинові піджаки, з’явилися ті цепури величезні... кожен день було щось нове. І що сказати, до якогось моменту було страшно.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Сергій Арбузов
Джерело: фото з вільних мереж
Меблева стінка
Популярні розбірні меблі. “Стінка” містить сервант, книжкову шафу, нішу для телевізора, закритий бар для алкоголю, гардероб і велику кількість антресолей. Меблі займали центральне місце у вітальні, адже за скляними дверцятами можна було продемонструвати гостям тогочасні об’єкти гордості та престижу: кришталеві келихи, салатниці та вази, книги класиків у позолочених палітурках, порцелянові статуетки.
Ознаками заможності вважали меблеву стінку типу “Труна Білосніжки”. Визначали рівень також килими на стінах і підлозі, кришталева люстра на стелі, кольоровий телевізор і “бобінний” магнітофон. Пральна машина-напівавтомат “Малютка”, після якої білизну віджимали вручну, вважалася щастям. Все це діставалося, як правило, за знайомством.
“Еволюція незалежності: як змінилися смаки і звички українців за 25 років”, газета “Сьогодні”, 24 cерпня 2016.
Мертвий півень
Рок-гурт, що зародився у середовищі Львівського університету імені Івана Франка. У 1990-ті роки хлопці активно гастролювали Європою. Колектив дебютував на фестивалі молодіжної альтернативної культури та мистецтва “ВиВих”. Також часто виступали в “Дзизі” та “Ляльці” – культових контркультурних закладах тогочасного Львова. Родзинка гурту – популяризація української поезії. Зокрема вірші Юрія Андруховича, Віктора Неборака, Ігоря Калинця. Серед публіки “Мертвого півня” – “просунуті” підлітки, студенти престижних (і не дуже) вишів та львівські художники, колишні дисиденти. Через атмосферні камерні концерти та манеру імпровізувати “Мертвий Півень” часто називали найживішим українським гуртом.
Національні громади
На хвилі Перебудови з’являлися нові можливості для розвитку культурного життя національних громад. У 1988 році письменник Олександр Лізен зініціював створення у Львові одного з перших у СРСР єврейського культурного товариства ім. Шолом-Алейхема. Поступово відроджувалося і релігійне життя. У 1989 році єврейській громаді повернули споруду синагоги Цорі Ґільод (Tsori Gilod) (тепер вул. Братів Міхновських). У 1989 році на зруйнованому в 1970-х роках радянською владою меморіалі “Львівських орлят” вперше впорядкували могили. Меморіал фінансує варшавська фірма “Energopol”, що була задіяна у будівництві енергоблоку на Хмельницькій АЕС.
Синагога на Вугільній ЗбоїщаНесуни
Несуни - люди, що займаються крадіжкою товару, сировини, інструментів і засобів виробництва шляхом таємного перенесення або вивезення за межі підприємства. Це явище стало масовим в Радянському союзі. Працівники та працівниці м’ясокомбінатів, молокозаводів, лікеро-горілчаних заводів, текстильних фабрик, будівельних заводів, їдалень "виносили" масово сировину. Здобуті таким чином речі, зазвичай, збувались на ринках, серед знайомих. Чимало робітників, особливо високої кваліфікації, на своїх робочих місцях у робочий час виготовляли різні предмети широкого вжитку, які потім продавали.
Цей спосіб придбання був найширші поширений в СРСР саме тому, що державна ідеологія чітко говорила: у нас в країні все спільне. Ну а раз спільне, значить, трошки і моє. Існувало навіть прислів'я - "Неси з роботи кожен цвях, ти тут господар, а не гість". В країні був дефіцит усього, і не останню роль відігравало те, що просто нормально купити щось майже завжди було важко. Крали промтовари, мануфактуру, будматеріали, інструменти, папір, скріпки, шпали та клавіші для роялів. Будматеріали та сантехніку крали просто вагонами і складами (а будинки руйнувалися через те, що цемент вкрадений). Господарники і адміністрація крали навіть миючі засоби та віники.
*Вони не крали, вони просто - брали. Трошки.
Ну я ше пам'ятаю як я працював на заводі цегляному, це вже був 90, або навіть 91 рік, то тоді майже всіх людей звільнили; мене і ше одного чоловіка лишили там сторожами. Так от, усіх тих людей розрахувавали там просто металом, якого було дуже багато на заводі. Могли просто сказати:" Ви двоє, відпиляєте собі он той кусок", і люди були змушені це робити...Зі спогадів дідуся учасника проекту. Записано в червні 2017 року
Наша бабуся працювала в буфеті заводу, і приносила додому вершкове масло, цукор, дуже смачні булочки з маком і берлінські тістечка ... Булочки з маком досі асоціюються у мене з дитинством і затишком.Спогад очевидця. Джерело: форум
"Несуни"
Джерело: https://www.depo.ua/ukr
Обваження
Явище, поширене на ринках, у продовольчих магазинах, коли в період кризи люди вдавались до шахрайських схем. Як приклад: зробити в гирі порожнину і засипати її свинцем, щоб гиря була важчою. Тому прийшовши з ринку, люди вдома товар часто переважували.
Ринок "Добробут"Олігарх
Бізнесмен, який має прямі чи опосередковані впливи на політичне життя. У 1990-х люди, що мали немалі фінансові можливості, намагалися реалізувати себе в політиці. Таким чином відбулось лобіювання власних бізнесових інтересів через політичні рішення і творення мереж “своїх людей”.
Отто
Каталог моди, з якого черпали ідеї до “модного луку”. У Львові були офіційні швейні об’єднання на базі підприємств, але їхня продукція не забезпечувала потреб населення у модному вбранні з іноземних журналів. Польські тижневики “Kobieta i Zycie”, “Przekroj”, болгарський “Божур”, балтійські журнали мод диктували тенденції. “Модність речей” через їхній дефіцит у багатьох випадках домінувала над смаком, тому чимало людей захоплювались кічевим вбранням. Офіційним дилером закордонної моди була мережа валютно-чекових магазинів “Каштан”, хоча одяг там могла придбати лише невелика кількість громадян.
Дім моделейРадянські жінки довели до досконалості свої навички шиття та плетіння, використовуючи викройки модних журналів. Вони перешивали старий одяг, а з чоловічих кальсонів, привезених із Москви, робили модні жіночі кофтинки.
Із лекції Зої Звиняцьківської “Мода в час розпаду” в рамках лекційної програми до виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Львів, березень 2017 року.
Пайок
У магазинчику для ветеранів війни два рази на рік, до 9-го травня само-собою, і, по-моєму, ще до 7-го жовтня, до річниці революції 17-го року, може ще й на Новий рік видавали пайки. Там була баночка майонезу, баночка згущонки, і пачка гречки, пачка рису, пачка макаронів. Ну, такі якісь речі. Це було так дуже круто.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Пейджер
Один із перших електронних засобів зв’язку. Щоб надіслати повідомлення на пейджер, треба було набрати телефон оператора, сказати номер або назву абонента і продиктувати повідомлення. Пейджер не набув масовості серед населення Львова, але ті, хто таки мав радість користуватись тим дивом техніки, згадують комічні історії, пов’язані зі збоями в передаванні повідомлень.
Іміджеву нішу, яку пізніше зайняв мобільний телефон, тоді впевнено, хоча зовсім незаслужено, означив пейджер. Мужчина з дурнуватою чорною коробочкою, прикріпленою до ременя, який періодично щось читає з підсліпуватого екрана, був крутий.
“25 лет белорускому бизнесу”, Наш Бизнес, Бизнес-ревю № 2 (134). Март 2016.
Джерео: з вільних ресурсів
Пепсі-кола
Темний, газований напій, що на початку 1980-х з’явився на прилавках і одразу ж привернув до себе увагу та став одним із найпопулярніших напоїв серед молоді на території всього Радянського Союзу. “Пепсі-кола”, як один із небагатьох закордонних продуктів, що потрапили на територію СРСР, стала символом західного життя, а людей, які дорослішали у 1990-х, стали називати “Поколінням ‘Пепсі’”.
Фото Любомира Петренка
Міський медіаархів Центру міської історії
Пиво
Один із популярних напоїв, який можна було отримати майже виключно у закладах, де його продавали на розлив (часто розбавлений водою). Гальби, у які наливали пиво – залишки колишньої радянської розкоші. Дефіцит 1990-х згодом призвів до зникнення гальб, які замінили літровими та півлітровими банками.
Кнайпа "Домова кухня"Алкоголь перше видавався по талонах досить довго. І то ти тільки міг купити пляшку чи дві на місяць по тих талонах. Мені треба було перевезти пральну машину з одного району в другий, то я давала пляшку тому шоферу, і він мені поміг завантажити і привезти все. То була найкраща валюта. Ну але то було в обмеженій кількості. Потім почали привозити вже різні напої. Пива, пива скільки сортів, а потім баночне пиво з’явилося, а потім з’явилися ці всі вишукані напої, а потім єврейська горілка з Ізраїлю, горілка “Кеглевіч”. Ну й уже почали відкривати бари.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Пижик
Неофіційна назва маршрутного таксі, яка пов’язана з тим, що колись майже весь міський транспорт цієї категорії складався з мікроавтобусів моделі Peugeot (звідси і назва).
Дороги і транспорт завжди були однією з найбільших проблем Львова. У радянський час існував план побудови підземного трамвая у Львові, але його не реалізували (втім ми всі знаємо, що таки був (http://metro.lviv.ua). Громадський транспорт (трамваї та тролейбуси) не забезпечував потреб львів’ян у пересуванні, тому в другій половині 1990-х років запровадили систему маршрутних таксі (які в народі досі називають “маршрутками”).
Підприємства
У країні, охопленій ейфорією політичних перетворень, панувало переконання, що перехід до вільної ринкової економіки відбудеться автоматично й одразу вирішить усі проблеми. У 1990-ті ще не було податкової і налагодженого ринку, будь-який бізнес видавався можливим. На тлі поступового закриття великих колись державних підприємств вимальовувався новий професійний профіль міста: з індустріального центру Львів почав повільно, але впевнено перетворюватися на “туристичну Мекку”. Яскравим прикладом цього було зародження виробництва одягу та створення виробника “Тротолла”, котрий тісно був пов’язаний із мистецьким об’єднанням “Дзиґа”.
Ще можна назвати чимало великих львівських підприємств: заводи паровозовагоноремонтний, газової апаратури, інструментальний, лакофарбовий, хіміко-фармацевтичний, будівельних матеріалів, фірми – взуттєва «Прогрес», шкіряна «Світанок», швейна «Маяк», трикотажна «Промінь», меблева «Карпати», кондитерська «Світоч». Розвиток промисловості в місті став можливим завдяки життєдайній силі соціалістичного ладу, братерській дружбі і безкорисливій взаємодопомозі всіх народів Радянського Союзу. Сім союзних республік, 140 заводів беруть участь у комплектації львівських автонавантажувачів. У свою чергу, Львів відправляє вироби в інші райони Радянського Союзу. Львівську продукцію купують сімдесят країн світу.Уривок з путівника путівник, виданого у 1974 році видавництвом “Каменяр”.
Львівський автобусний завод
Міський медіаархів Центру міської історії
Плодово-ягідне вино (чорнило)
Популярний, а головне дешевий напій 1990-х. Вино було “у фаворі”, бо коштувало менше, ніж пиво. Дешеві вина часто продавали без вікових обмежень. Попри кризу й дефіцит, люди вживали напої, можливо, і сумнівної якості.
Приблизно семеро молодих людей родом із Мідних Бук у ніч Дня всіх святих сиділи за коледжем, пили вино чорнильного типу “Золота осінь” (більш відоме в народі як “Зося”) і свистіли у вікна дівчачого гуртожитку.
Уривок із твору Любка Дереша “Культ”.
У Львові ще на вулиці Саксаганського була дуже популярна кав’ярня “Нектар”, де робили смачні коктейлі, лікери пилися. Загалом у місті завжди було багато закладів, де гарно сиділося і спілкувалося, і ми, будучи студентами, могли собі дозволити там сидіти. Отримуючи 40 карбованців стипендії, студент міг, ну, принаймні, чотири рази на місяць піти до кав’ярні – на це вистачало від 5 до 10 карбованців. Тобто 10 – це вже треба було дуже напитися, а 5 – цілком вистачало.
“Віктор Неборак про богемні кав’ярні та пивнички Львова”, Ната Коваль, “Читомо”, 06.11.2014.
Фото з родинного архіву учасників проекту
Поліетиленові пакети
Якщо в часи СРСР пакети були ексклюзивом і придбати один із надписом “Wrangler” можна було хіба що у спекулянтів, то в 1990-х їх стало більше, однак вони і надалі були дефіцитними. На початках пакет перетворювався на повноцінну деталь гардеробу, їх прали і гордо вивішували поряд із білизною. Пакет набував особливої цінності, якщо на ньому були написи “BOSS” чи “Malboro”. Розвиток хімічної промисловості, споживацтво, поширення маркетингу та реклами швидко вплинули на виникнення ринку та на масовий попит.
Цінувались і пакети з іноземними написами: їх використовували так само довго, як зараз люди носять шкіряні сумки.
Із лекції Зої Звиняцьківської “Мода в час розпаду” в рамках лекційної програми до виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Львів, березень 2017 року.
Ера дефіциту розвинула ще одне копперфільдівське вміння – одноразове робити багаторазовим, особливо пластик. Ніколи не забуду випрані целофанові кульочки, що сушаться на шнурку на прищепках, миті пластикові стаканчики й тарілки з домашнім молоком, вином або чаєм, бутерброди, загорнені в пластикову упаковку з-під макаронів, і головне – чорні кульки BOSS, з якими до дірок ходили до міста по покупки, на уроки, на пари, у гості.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Попса
Це популярна музика для розваг і танців. На пострадянському просторі термін “попса” існує паралельно з поняттям “радянська естрада”. Спершу попсовою (від. pop – popular) називали рок і музику неформалів. Насамперед попсову музику слухала молодь. Ці пісні також називають одноденними, адже вони швидко набувають популярності, але так само швидко виходять із моди. Із українською попсою безпосередньо пов’язаний перший в Україні хіт-парад “Територія А”, який транслювали на ICTV. Ледь не вся сучасна естрада пройшла через цей телевізійний конкурс.
Для такої музики характерні простота тексту та мелодики. Яскравим явищем 1990-х є популярність “boys-band’s” та “girls-band’s”, які наслідували американські та європейські гурти. Попсові виконавці в 1990-х були кумирами багатьох підлітків, вони диктували моду й манери поведінки.
Клуб "Романтик"Промисловість
Колишні центри економічного розвитку міста з часом перетворювалися на закинуті публічні простори, навколо яких гуртувалися напівкримінальні елементи. Такі великі заводи, як “Полярон”, “Іскра”, “Електрон” втрачали економічний зв’язок з іншими центрами СРСР, відбувалося перепрофілювання та масове скорочення працівників.
Масова ваучерна приватизація, що мала би дати нове життя колишнім державним підприємствам, призвела до їхнього занепаду та руйнації. Люди, які отримували ваучери, часто не знали, що з ними робити, і це з часом призводило до “скупки” усіх акцій однією людиною. Їм доводилось не тільки господарювати самостійно, але й долати економічну кризу. Для великих підприємств ведення бізнесу в 1990-х було не таким легким, як для дрібного та середнього бізнесу, бо залишилося багато адміністративних перешкод, що діяли за радянських часів.
Завод "Кінескоп" Поліграфічний комбінат "Вільна Україна"Путівка
Фраза “поїхати по путівці” асоціювалася з можливістю відпочити, оздоровитись. Путівки видавали здебільшого профспілки. Переглядаючи родинні альбоми 1990-х, можемо простежити, де тоді відпочивали: Карпати, Моршин чи Трускавець, Крим та зрідка Болгарія, Польща чи Литва. Після відновлення незалежності виїжджати за кордон стало простіше. Але через економічну кризу дозволити собі відпочинок за кордоном могли лише одиниці: для цього був потрібний, по-перше, закордонний паспорт, а по-друге – валюта. Тому люди продовжували відпочивати у Криму, Сочі, Одесі та приморських містах Херсонської і Запорізької областей. Популярними були лікувальні санаторії в містах-курортах.
Рагуль
Сленгове слово, походить ще з початку ХХ століття, але набуло актуальності та нового змісту в 1990-х. І досі це слово часто можна почути на вулицях Львова. Рагулями називали проблемних і невихованих людей, зазвичай тих, які приїхали до міста з околиць.
Радіоефіри
Радіо в Україні 1990-х років переживало хвилю розвитку. У грудні 1986 року на дротовому радіо почали крутити рок. Комерційних радіостанцій ставало все більше, а боротьба за отримання ліцензій на короткі частоти ставала все запеклішою. Виникло багато нових FM-станцій: у 1991 – радіо “Вільне слово з України”, радіо “Незалежність” з новинами та українською музикою, “Львівська хвиля”, на якій у 1992 році з’явилось перше DJ радіо (музично-розважальне), у 1993 році – “Люкс ФМ” (принципово не крутили російськомовної музики – тільки українську та іноземну). Особливо популярною стала радіостанція “Промінь” (1992) завдяки музиці з фестивалів, передачам про історію, культуру, мистецтво. Так відроджувалось українське медійне життя.
Революція на граніті
Акція протесту, голодування, яке організували львівські та київські студенти у жовтні 1990 році на площі Жовтневої революції (сьогодні – майдан Незалежності) в Києві. Це був момент, коли Радянський Союз розвалювався на очах, але влада ще намагалася його врятувати підписанням “Нового союзного договору”. У Верховній Раді більшість становили комуністи. Ще трохи, і замість “старого” Союзу з’явився би “новий”. Група студентів розклала намети на гранітних плитах площі та почепила білі пов’язки голодувальників. Наступними днями їх ставало більше й розпочався безперервний багатотисячний мітинг. Вимоги студентів здавалися нездійсненними: “Відмовитися від підписання союзного договору, служити в армії тільки на території України, все майно комуністичної партії націоналізувати, а чинний прем’єр-міністр повинен піти у відставку”. Однак на 15-й день протесту майже всі вимоги були виконані.
Рекет
Рекет – це вимагання із застосуванням погроз, шантажу й насилля. У 1990-х дуже знецінились права людини: кожен міг прийти на ринок, і, погрожуючи зброєю, забрати весь товар та виручку. Проте тут є вагома відмінність від крадіжки, адже натомість рекетири гарантували захист, так зване “кришування”. Цей “бізнес” за викривленою системою двосторонньої вигоди став основним прибутком рекетирів-початківців. На словах – це бандит середнього рангу, а на ділі – молодий хлопець двадцяти років, який раніше лише відвідував секції боксу або боротьби.
Банди намагалися заробити, шантажуючи чи надаючи “послуги” охорони того чи іншого підприємства. За ефемерну обіцянку безпеки підприємці щомісяця сплачували гроші, кожна банда мала свою “зону впливу”. Часто від “воєн” різних груп страждали підприємці: горіли склади, кіоски, ресторани конкурентів, або тих, хто відмовлявся платити. З появою у 1992 році фільму “Рекет” розпочалась романтизація образу рекетира. Пізніше з’явився новий термін “жити за поняттями”.
Клуб "Романтик" Левандівка Краківський базарРок
Близкість Львова до кордону давала можливість одними із
перших відчути нові віяння (передусім у музиці) і це було значно простіше, ніж
в інших частинах країни. Хлопці та дівчата, молодість яких припала на останні
десятиліття СРСР, не могли знайти відповіді на свою внутрішню енергію у
координатах тоталітаризму. Це покоління пило каву у Вірменці, а вечорами
збиралося у Саду, щоб послухати Beatles,
Led Zeppelin чи Pink Floyd,
обговорити книжки Солженіцина чи Селінджера. У 1990-х виникло багато
українських гуртів та виконавців, які грали рок, відбувалися фестивалі. Початок
1990-х років у Львові – це час бурхливого розвитку рок-музики. Тоді виникло чимало
гуртів, наприклад “Рудольф Дизель”, “Лазарет”, “Плач Єремії”, “Мертвий півень”
та багато інших. Вони зникали, переформатовувалися, об’єднувалися та
переоб’єднувалися, створюючи музичне тло, із якого виросли популярні тепер
колективи.
Біля Федорова Клуб "Лялька"“Deep Purple”, “Queen”, “Led Zeppelin”, Джиммі Хендрикс, Дженіс Джоплін… Боже, та того маса було, маса. Якщо вже воно на пластинці – то значить круте, раритетне. Переписувалося спочатку на бабіні. Потім пішли ті компакт-касети. Це вже широке коло тим займалося. Відносно дорого, звичайно. Це було півзарплати одна пластинка. Сто рублів була зарплата, то пластинка коштувала п’ятдесят-шістдесят. З тим, щоб потім можна було її записати по три рублі за запис.
З інтерв’ю із Андрієм Маніловим із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 16 грудня 2014 року.
Самвидави
Надруковані поза офіційною системою цензури та видавництвами видання в радянській Україні, які почали з’являтися наприкінці 1960–1970-х років. Часто в нелегальних виданнях друкували заборонені цензурою твори. Крім паперового, існував ще й “магнітіздат” – магнітофонні записи, здебільшого пісні бардів. Серед самвидавів, зроблених у Львові, були: “Согласие”, “Братство”, “Віко”, “Зустріч”, “Скриня”, “Поступ”, “Євшан-зілля”.
Юрій Андрухович у романі “Таємниця” так описав народження першого числа рухівської газети “Галичина” в Івано-Франківську, до якої був причетний: “У мене єдиного вдома була друкарська машинка. Знаєш, як робилася наша газета? Я відшпарював усі тексти на своїй машинці, на звичайному форматі А-4, передавав їх Миколі Я[ковині], той відтинав від них ножицями береги, робив з цього щось типу газетних колонок і наклеював на великі формати ватману. Тоді це почастинно, тобто пошпальтно знімалося на якомусь не знаному мені ксероксі з відповідним зменшенням. Здається, це робилося вже не в нас і навіть не у Львові, а десь чи то у Литві, чи в Латвії. Тобто туди возилися ті скручені рулонами ватмани, а звідти привозилися цілі наклади наших самопалів. Припускаю, що тодішні кур’єри могли б нині понарозповідати всяких road movies. До першого номера я написав передову статтю – у тому дусі, що Галичина знаходиться в самому серці Європи і вона прокидається. Мовляв, чуєте, як стугонить серце Європи? Наскільки пригадую, це називалося “Піднімаємо прапор”. Сьогодні це смішно, правда? Передова стаття! Я написав передову статтю до газети!”.
Пам'ятник Іванові ФранкуПеребудова створила умови, в яких запити широкої публіки до нової інформації значно перевищували те, що могла запропонувати офіційна преса. Водночас погрози суворого й невідворотного покарання за інакодумство вже майже не діяли. Як результат цього у кінці 1980-х – на початку 1990-х рр. спостерігався справжній бум неофіційної преси. Друк здійснювався в умовах напівпідпілля, здебільшого у столиці Литви – Вільнюсі, а також інших містах Балтії.Вахтанг Кіпіані “У пошуках самвидаву”, Український журнал, Київ, 4, 2009.
Санта Барбара
Одна з найулюбленіших мильних опер 1990-х років не лише в Україні, а й в інших 50 країнах. На пострадянському просторі телесеріал швидко став популярним, тому що це було щось нове і незвичне для людини, яка, найімовірніше, вперше побачила, як живуть за океаном, у Сполучених Штатах. Сюжет серіалу розгортається навколо життя багатої сім’ї Кепвелів із міста Санта Барбара. З ними постійно відбувалися вражаючі історії, що не залишали байдужими наївного глядача. Тому й не дивно, чому серіал затягнувся аж до 2 137 серії.
Цікаво і те, що у Львові є частина району, яка називається “Санта Барбара”. Назву вона отримала, згідно з однією із версій, від того, що арки торговельного центру, який розташований на Сихові у цій частині району, подібні до тих, що були на заставці серіалу.
Постер телесеріалу
Джерело: з відкритих мереж
Светри “Boys”
Культовий елемент одягу, який був ознакою престижу серед молоді в 1990-х роках. Якщо середня зарплата медичної сестри була 65 рублів, то светр коштував 110–120 рублів. Все, що мало напис латинкою, було суперпопулярним, і не важливо, як перекладався. Круто було навіть носити пакети з написом “BOSS”.
Однією з культових речей тих часів був турецький светр “Team Boys”. Журнал “Вязание” навіть створив викрійку, що дозволяла відтворити його самостійно. Такий светр був річчю, що відділяв володарів життя від невдах, яких не пускали до пристойного товариства.
Із лекції Зої Звиняцьківської “Мода в час розпаду” в рамках лекційної програми до виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Львів, березень 2017 року.
Однією з культових речей тих часів був турецький светр Team Boys. Журнал "Вязание" навіть створив викрійку, що дозволяла відтворити його самостійно. Такий светр був річчю, що відділяв володарів життя від невдах, яких не пускали до пристойного товариства.З лекції Зої Звиняцьківської “Мода в час розпаду
Сестричка Віка
Сценічний псевдонім співачки Віки Врадій. Вона народилася у Львові. Розпочала свою кар’єру професійної співачки ще у школі 1976 року, коли виступала як солістка ВІА “Арніка”. Згодом співпрацювала із “Братами Гадюкіними”. І якщо тексти “Гадюкіних” дотепні, але м’які і їх слухає ширша аудиторія, то Сестричка Віка співала те, що не кожне вухо було готове почути. Її виступи були влучними, різкими й епатажними. На першому фестивалі “Червона Рута” виконавиця здобула перше місце в категорії рок-виконавець. Львів’яни з любов’ю називали Віку “конотопською відьмою”, бо вона мешкала на вулиці Конотопській. У 1993 році Віка разом із чоловіком Володимиром Бебешком поїхала до Нью-Йорка, де залишилася жити. Згодом переїхала до Лос-Анджелеса, де мешкає сьогодні.
Сленг 1990-х
Виразним виявом рефлексів суспільної перебудови початку 1990-х у мовленні став “жаргонний вибух”. Поява великої кількості слів, жаргонів та їх використання в різних соціальних групах виникло внаслідок докорінних змін у суспільстві: відкритість кордонів, розвиток інтернету зумовили появу неологізмів, запозичених з інших мов, частково сленг з’явився через криміналізацію суспільства. Був укладений “Перший словник українського молодіжного сленгу” авторства Світлани Пиркало.
Служба Божа з Ватикану
Це поняття в 1990-х залишалося як пережиток минулих часів, коли релігію утискали, а церкви існували підпільно. Віруючі, щоб брати участь у літургійному житті, слухали Службу Божу та релігійні передачі української редакції Радіо “Ватикан”. Це було альтернативне джерело інформації, бо, окрім релігійної тематики, тут розповідали також про політичне й культурне життя СРСР та Заходу, дисидентів, переслідування невигідних радянській владі громадян.
Схожу роль мали радіостанції “Голос Америки”, Радіо “Свобода”, “Німецька хвиля”, Бі-Бі-Сі, “Міжнародне канадське радіо”, “Голос Ізраїлю” та інші. Радянська влада називала їх “ворожими голосами”.
Подвір'я перед собором Святого ЮраСміття
Львівське
комунальне господарство у 1990-ті мало багато проблем, які викликали обурення
мешканців. Проблеми з вивезенням сміття (особливо в центральній частині міста),
відсутність смітників, неналагоджене сортування часто були темами розмов між
мешканцями під час стояння у чергах.
Можемо стверджувати, що, порівнюючи із сьогоднішніми реаліями, ситуація зі сміттям
все ж була кращою. Зокрема небагато було пластикових виробів, школярі масово
збирали макулатуру, сортували скло, яке можна було здати за гроші. Наприкінці
1980-х навіть обмінювали макулатуру на талони, за які можна було купити книжки.
Макулатурні талони. Художня література в Радянському Союзі була товаром підвищеного попиту, тому й вона була в дефіциті. У 1980-х роках з'явилася програма: книги в обмін на макулатуру. З'явилися спеціальні відділи книгарень, де книги можна було купити тільки при пред'явленні талонів за здану макулатуру. Випускалися спеціальні «макулатурні» серії і зібрання творів класиків, які в інших відділах не продавалися.Інтерв'ю з родичем учасника проекту. Записано в березні 2017 року.
Потім вона пильнувала машину, яка забирала сміття. Тому що на той момент в центрі, я не скажу за околиці, не стояли сміттєві баки. Їх поставили десь років через 10-ть, напевно. А до того часу, в певний момент, 5-та чи 6-та вечора – під’їжджала машина з певним таким звуком, з дзвіночком. І треба було зі своїм сміттєвим відром вибігти і її впильнувати. Інакше лишалось тільки одне – йти і десь шукати, куди це сміття підкинути, власне, дуже часто я таке підкинуте сміття бачила в брамах. Тому що люди, хто не встиг викинути, не хотіли тримати його в хаті. Бо не можна було піти на сусідню вулицю і викинути в бак, бо там теж бака не було. Або викидали в міські урни для сміття. Пакували такими маленькими порціями і викидали в міські урни. Або, власне, десь тут по якихось таких закинутих куточках це викидалось, і вранці тоді двірники з величезними скандалами, як правило, вигрібали його з-за дверей брам, з під’їздів, десь там з куточків. Такі були побутові реалії Львова.З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Ціни за повернену скляну тару
Спілки
Масове об’єднання активістів різних спрямувань та інтересів наприкінці 1980-х років. Виникли спілки письменників, акторів, літераторів, художників, які проводили збори, дискусії й організовували масовий демократичний рух за національну, творчу, особисту свободу.
Вже в середині вісімдесятих, коли почалася Перебудова, коли все почало хитатися, ми створили таке мистецьке товариство “Шлях”, яке об’єднувало львівських художників. І воно було вже офіційно зареєстровано на базі Фонду культури у Львові. Ми представлялися як перша альтернативна спілка художників, яка дуже здивувала багатьох львівських художників, які були членами Спілки. У нас були деякі казуси із нашою діяльністю, тому що ми влаштовували виставки у Львові, свої вже, як товариство “Шлях”. У той час в Києві зорганізувалося паралельно, от якось так дивно, із нами товариство “Погляд”, і ми з ними робили міні-виставки. Але тут є один нюанс, що потім для мене стало зрозуміло, “Шлях” проіснував у принципі до [19]92 року, коли вже Союз розвалився, і була вже нібито незалежна Україна. Як мені здається, по сьогоднішній день. Ми зрозуміли, що нас у тому товаристві об’єднує тільки один пункт – нелюбов і незгода з совком, тобто ми об’єдналися на тому пункті, і на тому пункті певний час трималися, поки не розвалився Союз, а потім ми розійшлися якось мирно, тихо, спокійно.
З інтерв’ю із Влодком Кауфманом із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 15 грудня 2012 року.
Кафе "Кентавр" Личаківський цвинтарЯк для мене, це швидше якісь неформальні, приватні, дружні стосунки. Бо існували спільноти з якимись назвами типу “Кум” чи якось так. Я з такими нічого спільного не мав. Це такі спонтанні, такі по інтересах просто якісь об’єднання друзів, можна так сказати. Вони навіть не навколо ідей якихось чітко висловлених існували, а, власне, може, з пошуку цих ідей чи якоїсь там спільноти. Тобто складно сказати, на чому та спільнота засновувалась, музичні якісь погляди, художні, літературні і так далі. Тобто це не з якогось маніфесту, його не існувало як такого.
З інтерв’ю із Андрієм Бояровим із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 3 грудня 2012 року.
Спортивний костюм
Модне вбрання того часу. Правда, не всі розуміли цю моду. І часто спортивний костюм асоціювався лише з певною верствою населення. Зручність та невибагливість у носінні робили цей “прикид” універсальним, а ті, хто носили спортивку, виглядали дуже презентабельно серед своїх однодумців. Їх носили всі – маленькі діти, дорослі чоловіки й жінки. Хороший спортивний костюм дорого коштував. Крім зручності й “цінності”, спортивні костюми стали популярні завдяки криміналізації суспільства. У 1990-ті роки боксери, борці та “майстри” інших єдиноборств збиралися у спільноти, щоби будь-якими шляхами здобути гроші, здебільшого рекетом чи грабіжництвом. Робити це у спортивному костюмі було досить зручно. Символом того часу стало поєднання спортивного костюма “Adidas” (зазвичай підробки,) з лакованими туфлями, для дівчат – на підборах, гарно до цього пасував ще якийсь елемент одягу кольору “вирви око”.
Студенство. Студенське братство
Загальна назва, що охоплює всіх, хто навчався у вищих навчальних закладах. Найчастіше про студентів у 1990-х говорять як про активну частину суспільства, яка організовувала громадське життя і брала участь у ньому, зокрема створювала студентські братства (наприклад, “Фарбований лис” у Львівській політехніці), організовувала фестивалі (зокрема “ВиВих”). Студентство відіграло важливу роль у відновленні незалежності України: саме ця група населення була стрижнем Революцїї на граніті.
Навколо Заньковецької Пиріжкова на Словацького Личаківський цвинтарТамагочі
Японська електронна іграшка. На вигляд – пластиковий овал, розміром із півдолоні. На маленькому екрані зображено віртуальних друзів, зазвичай тваринок, які можуть їсти, пити, бавитися, спати. Щоб привернути увагу, іграшка починала пищати. Якщо вчасно не відреагувати на “Тамагочі”, то істота, яка зображена на екрані, та, буцімто, є втіленням цієї іграшки, помирає. “Тамагочі” серед українських дітей була популярною наприкінці 1990-х років.
Манія на “Тамагочі” накрила всю країну. Вчителі невтомно боролися з електронними тваринками. Шухляди вчительських столів повнилися конфіскованими забавками, які під час уроку саме треба було погодувати або вигуляти, натиснувши на відповідну кнопку. Ця ерзац-забавка пожирала час, як ніщо інше. Думаю, для багатьох дітей покоління дев’яностих ця забавка стала першим прикладом віртуального життя і першою причиною змарнованих емоцій.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Джерело: з відкритих ресурсів
Театр
У 1990-ті роки
були створені два нові театри: перший українськомовний самодіяльний театр
“Мета” та професійний Театр імені Леся Курбаса. Володимир Кучинський, головний
режисер Театру імені Леся Курбаса, зібрав фантастичну групу, на вистави якої
народ буквально ломився.
Також дуже популярним був естрадний
театр “Не журись!”. Тоді він створив низку музично-театралізованих вистав, у
яких гостро висміював тогочасну комуністичну владу.
Це вже почалися більш буремні роки, бо йшов злам, злам політичний, ламання системи цього совка, в якому ми жили. Руйнувалася ця велика імперія, Związek Radziecki kochany mój, і з ним все решта. І відповідно мистецтво в тому контексті, у якому було, було десь в авангарді цього національного здвигу, порушення тієї сталої, закостенілої свідомості, яка жила, була в масах. І вже тоді почалися зовсім інші контакти, бо там було цілий ряд товаришів – це і поетичне угруповання “Бу-Ба-Бу”, з яким я тісно товаришував, потім музичні формації – це “Плач Єремії”, театр “Не журись”, пізніше “Кому вниз”, був ще такий. Чого був? Є! Є режисер Сергій Проскурня, який запропонував робити той самий фестиваль “ВиВих”, де я був в Оперному театрі художником-постановщиком “Крайслера”.З інтерв’ю із Євгеном Старухом із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 19 грудня 2014 року.
Театр “Гаудеамус” – це був театр тодішньої львівської інтелігенції, технічної інтелігенції. Його неймовірно любили і потрапити на вистави театру “Гаудеамус” було практично неможливо. Зали були переповнені... коли вони в “Роксі” грали, там поміщалося 60–70 людей від сили, туди неможливо було потрапити й усі квитки були продані наперед на довгий час. Так само було і коли вони перейшли в тодішній клуб трамвайщиків – були повні зали, а там до 700 місць, десь так. Це була інтелігенція. А у ТЮЗі, зрозуміла річ, – це були діти, от. Хоча і там були спроби привернути дорослого глядача, тому що була так звана мала сцена, і були спроби ставити вистави для дорослих, але вони себе не виправдали, але це все залежить від політики керівництва театру. А в театрі Леся Курбаса – це була молодь, це було відродження, так би мовити, українське відродження, як його тоді називали і тепер називають. То приходили українські художники і це вже була творча інтелігенція, історики. А в театрі “Воскресіння” до нас приходили всі. Я його називаю відкритим театром. І взагалі змінив би назву театру, називав би не театром “Воскресіння”, а просто Муніципальний театр.
З інтерв’ю із Петром Микитюком із колекції “Мистецьке місто і міське мистецтво: Театри Львова після 1945 року”. Записано 30 листопада 2012 року.
Тодішнє середовище – це був абсолютно інший театр. [19]89 – [19]95 рік – це був театр “Корифеїв”, театр імені Леся Курбаса. І це були молоді, дуже імпульсивні люди, які хотіли щось змінити в собі, щось змінити у своїй професії, у ставленні до професії. Тоді провели так званий тренінг Єжи Гротовського, тому що наші актори їздили в Понтедера (Італія) до Гротовського. І звідтам привезли зразки цього тренінг. Ми шість років активно день у день цим займались.
З інтерв’ю із Петром Микитюком із колекції “Мистецьке місто і міське мистецтво: Театри Львова після 1945 року”. Записано 30 листопада 2012 року.
Фото з театру Курбаса// Олег Цьона
Джерело: https://lviv.com/
Телевізор
60 років тому над Львовом, на Високому Замку, встановили телевежу, яка ознаменувала старт телевізійного мовлення. Одночасно із цим у місті налагодили виробництво телевізорів, які все частіше почали з’являтись у приватних домівках. Телевізор став невід’ємним елементом дозвілля ще до 1990-х років. Але з відновленням незалежності виникло чимало українських каналів, передач, також почали транслювати фільми й серіали. Перші власне українські канали – Львівське ТБ, УТ-1, “Міст”. Перший приватний телеканал “Міст” створила у Львові українсько-канадська фірма, яка організовувала поїздки та грошові перекази. На каналі виходила аналітична програма “Політична шахівниця”, було декілька музичних програм – “Консерваторія”, “Музгарбуз”. Багато журналістів у 1990-ті поїхали працювати до Києва, адже зарплата там була значно вищою, аніж у Львові.
На сторінках газет і журналів з’явилася “Програма на тиждень” з анонсами передач, які можна було переглянути. Популяризація телебачення частково вплинула на занепад кінотеатрів у місті. Українське телебачення 1990-х у багатьох асоціюється із трансляцією сесії Верховної Ради, програмою “На добраніч діти”, кольоровою картинкою “технічної перерви” із “пищанням” і лячним зображенням голови на телеканалі ВИD.
Покоління дев’яностих мало нещастя бути поколінням телевізора. Телевізор – це той предмет побуту, який тоді бачили від народження, можна його сміливо назвати пернатальним елементом розвитку.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Телевізори в час економічних трансформацій стали одним із важливих капіталовкладень. Їх цінували і на “внутрішньому”, і на “зовнішньому” ринках. Масові приїзди поляків за товарами до Львова – одна з найхарактерніших ознак другої половини 1980-х років. Особливо цінували телевізори “Електрон” з корейською трубкою, що нерідко призводило до шахрайства. Працівники “Електрону” масово виносили запчастини з підприємства і збирали телевізори вдома. Часто це були недовговічні апарати, які намагались збути польським перекупникам.
Із розмови з Василем Расевичем у рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у квітні 2017 року.
Завод "Кінескоп"Міцна трудова дружба єднає колективи двох гігантів промислового Львова – заводу кінескопів і ордена Трудового Червоного Прапора виробничо-технічного об’єднання «Електрон». Кінескопи, виготовлені на заводі, стають серцевиною телевізорів, які випускає виробничо-технічне об’єднання. Телевізори марки «Електрон» стали чи не найпопулярнішими серед покупців і розносять в усі куточки нашої країни славу про працьовиті руки львівських робітників. На цій своєрідній каруселі завершується виготовлення кінескопа. Звідси, де тендітні пальці складальниць монтують найдрібніші деталі плат, починається телевізор.З путівника, виданого у 1974 році видавництвом “Каменяр”.
Територія А
Перший український телевізійний хіт-парад кліпів “Територія А” – програма, яка сприяла зародженню українського шоу-бізнесу. Багатьом нині відомим виконавцям саме ця програма дала путівку у світ. Уперше з’явившись в ефірі українського ТБ 17-го вересня 1995-го року, “Територія А” здобула цілу армію шанувальників, а її ведуча та автор Анжеліка Рудницька стала законодавицею молодіжної моди не лише на музику, а й на зачіски та одяг. “Територія А” була також своєрідним способом м’якої українізації молоді. Більшість композицій, які потрапляли до хіт-параду, виконували українською. Найвідоміші виконавці: Юрко Юрченко, “Аква Віта”, “Табула Раса”, “Фантом 2”, “ВВ”.
Тетріс
Портативна гра для дітей та дорослих, що стала популярною у середині 1990-х. Перші тетріси були схожі на “цеглинку”, що умовно розділялася на дві частини. Забавка мала дуже примітивну чорно-білу графіку, проте від того пристрій не ставав менш бажаним чи менш цікавим. Як правило, можна було побавитись у кілька популярних ігор: “Танки”, “Формулу 1”, “Змійку” і сам “Тетріс”. Це супроводжувалося специфічними восьмибітними звуками. В іграх були різні рівні швидкості. Хитрі розробники назвали їх окремими іграми, щоб збільшити привабливість гри. Коли на тетрісах сідали батарейки, то звук ставав усе розтягнутішим, а зображення – блідішим. “Тетріс” був настільки популярним, що деякі західні гурти у 1990-х робили аранжування і ремікси на мелодію “Тетрісу”, а початково на пристрої грала російська народна пісня.
Саму гру, до речі, винайшов росіянин Пажитонов у 1984 році. Я підозрював, що вона має совєцьке походження. Бо це тільки в цій частині світу люди звикли допасовувати абсолютно різні предмети і явища, аби щось із них скласти. У дев’яності діти грали в “Тетріс”, фігурки заповнювали рядок, аби він зник і тебе не завалило, а дорослі грали у дорослий “Тетріс”: шукали чим заповнювати дірки в зарплаті.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Товари з Туреччини
Альтернатива одноманітній місцевій продукції. На товарах, привезених із Туреччини, можна було непогано заробити. Вони частково витіснили не дуже якісний кооперативний одяг.
Ринок "Добробут"Кооперативи, які спеціалізувалися на пошитті одягу та взуття, процвітали. Товари виготовляли кустарним способом, використовуючи найдешевші матеріали, а отже, якість була надзвичайно низькою. Своєю чергою це забезпечувало сталий попит. У кооперативні куртки, сорочки та штани львів’яни були вдягнені аж до того часу, коли все це витіснили дешеві, але набагато якісніші товари з Туреччини, коли львівські “човники” наповнили цим крамом всі лотки і базари в місті.
Із розмови з Василем Расевичем у рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у квітні 2017 року.
Тошнотик
Смажений пиріжок з лівером, коштував 4 копійки. Такі були популярні серед вічно голодних студентів, а також як дешева закуска серед любителів випити. Тошнотик подавали виделкою разом зі смужкою білого паперу, — так жир не вимащував руку, а рука - пиріжок. Продавалися в різних місцях — просто з каструль на вулицях, з “віконечок” закладів харчування, в пивбарах та їдальнях. Популярним місцем був проїзд “Крива липа” (до 1992 р. — “Жовтневий”), де головне дерево — стару липу — огинав по колу кіоск з цими пиріжками.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Турецький батон
Вид популярної, але дефіцитної випічки в 1990-х. У народі батон називали “турецьким” через схожість рецептури з турецькою випічкою “Ekmek”.
У 1990-х почали випікати турецькі батони. Турецькі батони були довгими і дуже пухкими. Відрізнялися тим, що в них збоку була така сіточка. Всі знали, що це турецький батон. Але їх не завжди ще й можна було купити. Бо як наскочив вчасно, то брав турецький батон. Але вони були такі зовсім, зовсім, зовсім як повітряна кулька.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Уха
Олія – це була надзвичайна цінність на той момент. У Москві її не було взагалі. І, власне, в чоловіка там був двоюрідний брат з родиною. (...) І значить, от ця дружина, якій ми передали два трилітрові слоїки олії, дзвонила і казала, що їй пів-Москви заздрить, бо вона має олію. Мене навчили як її довго зберігати, треба кинути солі, 2 чи 3 ложки в банку, щоб олія не прогіркла, щоб збереглась.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Щодо їжі, то круп майже ніяких не було. Пам’ятаю, чоловік їздив у відрядження і привіз пшоно. То в нас було таке свято, що ми навіть сусідів пригощали. Пшоняна каша…
(...) Що побачив, що міг – те й купив. Не дуже був вибір. Якщо десь на щось наскочив і мав гроші – то міг купити. Іноді там ковбасу, іноді молоко, іноді муку. Мука іноді була блінная, то відразу тільки водою розведеш і вже можеш пекти. Така була мука. То було за щастя. Ну бо з хлібом теж бували перебої.
З інтерв’ю із Беллою Гранкіною для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Фото Тадеуша Рольке
Міський медіаархів Центру міської історії
Фантики
Це кольорові обгортки від солодощів. Через яскраві елементи на фантиках їх колекціонували. Серед радянських дітей та підлітків (але особливо в 1990-х) було дуже популярно збирати фантики й обмінюватися ними (подібне до цього – колекціонування марок). Це явище було зумовлене тим, що у СРСР більшість обгорток була мінімалістичною і сірою, тому будь-які кольорові фантики, коробки від цукерок чи наклейки (завозили переважно з інших республік, коли батьки їхали в командіровки (відрядження), або ж “човники” і фарсовщики), заморські товари з яскравими і привабливими упаковками, які шкода було викидати, ставали цінними речима. У 2000-х з’явилися ігри (вибивачки), у яких головним призом були фантики або наліпки від жуйок, а також журнали (“Приключения Шрэка”, “Открой мир с Волли”), у яких одним із завдань було зібрати всі наклейки.
Жвачки у дитинстві дев’яностих можна поділити на дві групи: жвачки з наклейками та просто жвачки. Наклейки також колекціонували, але головно їх використовували для гри: два гравці ставили по одній наклейці, потім чукались, тобто грали у чу-ва-чі, хто б’є першим, ставили наклейки одна на одну тильним боком і вибивали долонею. Якщо обидві від цього переверталися зображенням догори, то той, хто їх вибивав, забирав собі. Ця гра, як і кожна, обросла своїми ритуалами і забобонами. У кожного гравця були свої щасливі наклейки і техніки вибивання.
Лесь Белей “Ліхіє дев’яності. Любов і ненависть в Ужгороді”, Київ, “Темпора”, 2014.
Фарцовщик
Той, хто добуває речі, “фірмý”, або торгує ними, вимінює або купує у приїжджих іноземців. Перші паростки фарцування з’явилися у 1950-ті роки. Тоді “стиляги” в іноземних студентів у гуртожитках вимінювали радянський коньяк чи ікру на одяг. У цей час про заробіток ще не йшлося. Жодної комерції, все заради стилю. Етимологія слова утворена від англійського “for sale” – “для продажу”. У 1980-х це явище стало масовим. Після розпаду Радянського Союзу впала “залізна стіна”, виник попит на якісні, красиві, оригінальні речі, люди почали частіше їздити закордон. Проте імпортні товари і далі були недоступними для більшості людей, у країні панував тотальний дефіцит. Фарцовщики купували такі товари, а потім підпільно продавали їх на барахолках, ринках та в інших місцях. Лібералізація радянської системи спростила контакти із Заходом. До Львова безперешкодно стали надходити посилки із джинсами та іншими “символами” західного способу життя. Зрештою попит на іноземні товари був настільки великий, що тих речей, що завозили до країни легально і нелегально, не вистачало. Тому з’явилися підпільні цехи, у яких шили джинси та інші речі. Господарі цехів дуже швидко заробляли цілі статки і до початку перебудови володіли значним стартовим капіталом і досвідом ведення бізнесу. У 1991 році, перед проведенням грошової реформи і після неї, фарца і цеховики мобілізувалися.
Транскордонна торгівля з Польщею стала для багатьох львів’ян стартом у сфері приватного бізнесу. Продавали усе – від цвяхів і шкарпеток до електричних приладів. Все ж найбільш вигідною стала незаконна торгівля алкоголем.
Із розмови з Василем Расевичем у рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Фото з родинного архіву учасників проекту
Фестивалі
Культурні масові заходи, що ставали майданчиками для відродження української культури та її популяризації, створення нових напрямів у мистецтві. Їх почали проводити наприкінці 1980-х. Такі фестивалі, як “Червона Рута”, “ВиВих”, були своєрідними культурними вибухами.
Клуб "Лялька"Тоді система вже практично не мала впливу на це. У культурному просторі вже не було ніякої догми, ніякої відповідальності, ніякого такого великого знака питання, що я комусь щось винен. Тобто я нікому нічого не винен, а мистецтво – тим паче. От але мистецтво могло у вільний простір виказати своє слово. Ну, хлопці, все не так. Можна якось по-іншому. Давайте будувати це по-іншому і так дальше. Бо, скажімо, при першій “Червоній Pуті”, чи коли “Брати Гадюкіни” і “Кому Вниз” виступили з таким форматом, і там ціла низка речей, то тоді вже вони просто мовчали, бо вже ніхто нічого не міг сказати, тому що це вже було все, поїзд поїхав.
З інтерв’ю із Петром Старухом із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 14 грудня 2012 року.
Фонд Мазоха
Колектив художників, який 1991 року у Львові створили Ігор Дюрич, Ігор Подольчак і Роман Віктюк. “Мазох” – одне з найрадикальних явищ в історії сучасного українського мистецтва. Ці люди – піонери діалогічного мистецтва, або ж мистецтва взаємодії, які робили глядачів співучасниками своїх робіт, найчастіше делегуючи їм ролі перформерів. У 1993 році на облавку російської орбітальної станції “Мир” відбулась персональна виставка Ігоря Подольчака – перший мистецький захід у космосі.
Хімія (хімічна завивка)
Найпопулярніша зачіска того часу. Мода на “хімію” виникла в 1980-х, але піку досягла в 1990-х. Поп-зірки стали ідейними натхненниками, а потім інформація про зачіску поширювалась за допомогою журналів, які часто привозили з-за кордону і передавали з рук в руки. Хімічна завивка дуже псувала волосся, тому не кожна жінка наважувалася її робити. Тоді ж у моду увійшли пишні сильні начоси (начісування).
"Чародійка"Хіпі
Популярна субкультура, що боролася за лібералізацію та демократизацію суспільства. Львівські хіпі “тусувалися” у “Вірменці” та “Святому саду”. У 1986 році відбулась перша в місті несанкціонована демонстрація хіпі за “гласность”, “перестройку” та мир.
Молоді неформали, об’єднані спільними смаками у музиці та літературі, ніколи не ставили собі за мету жодних глобальних змін – лише власний розвиток та культурний обмін. Але їм вдалося створили нову альтернативу: поряд із номенклатурою, лояльними до режиму громадянами та нонконформістами-дисидентами вони стали “третім виміром” радянського Львова. Найменш заідеологізованим, і від того – найбільш романтичним. Вони дали зрозуміти, що “у Союзі можна грати рок”. І навіть – українською.
З інтерв’ю з Ільком Лемком “Святий Сад. “Третій вимір” радянського Львова”, Роман Мельник та Анастасія Чупринська, Збруч, 12 листопада 2016.
Подвір'я Бернардинів Святий СадХіпі були викликом для влади, оскільки виглядали дивно, поводились провокаційно, але не нахабно, виходили у публічний простір і демонстрували свій протест, бодай маючи довге волосся та джинси.
Богдан Шумилович “Відмовляючись від соціалізму: Альтернативні простори Львова 1970–2000 років”. Urban Studies series, Київ: Смолоскип (Heinrich Böll stiftung), 2013.
Хутряна шапка
Головний убір, символ фінансової спроможності і престижності. Таку шапку могли носити з початку осені до пізньої весни. Популярні також були шапки-обманки – неякісні, але дешевші, адже їх масово виробляли кооперативщики. Шапки були дорогими, а в час економічної кризи та криміналізації їх крали просто на вулиці, прямо з голови у вечірній час. Тоді було популярно пришивати ґумку, яка б мала вберегти від крадіжки. Переглядаючи фотографії 1990-х років, можемо виокремити ще такі головні убори: шапка-когутик, капелюх, берет, хустина.
Краківський базарТоді багато хто носив хутряні шапки, це була річ престижу. І залежно від престижності могли бути з різного хутра: найдешевші – з кроля (білі, сірі та чорні), або з бобра; найдорожчі – з песця чи ондатри.
Із розмови з Василем Расевичем у рамках проекту “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у грудні 2016 року.
Цифрова епоха
У 1980-х інформаційний потік із Заходу став значно більшим. Важливою тут була поява глобальної мережі: саме у 1990-ті в Україну прийшов інтернет. У 1990 році британський спеціаліст з інформатики Тім Бернерс Лі створив перший веб-сервер, який став логотипом www. Шок від інтернету можна було порівняти лише з подивом після побудови першої залізниці: лист, який раніше йшов місяць, тепер можна було надіслати і отримати за декілька хвилин. У 1995 році були делеговані цільові публічні домени COM.UA, GOV.UA, NET.UA.
Ми бачили і відслідковували розвиток інтернету в Америці, яка випереджала нас на кілька років. Ми розуміли, що стрімкий розвиток інтернету чекає й Україну, без цього не обійтися, хоча технологічне відставання було величезним. Спочатку були аналогові лінії, модеми для яких коштували дорого, потім цифрові, потім супутникові канали, далі виникають “інтернет-кафе”.
Владислав Івченко “Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми”, Київ, “Темпора”, 2015.
Фото з родинного архіву учасників проекту
ЦУМ
Центральний універсальний магазин – велике підприємство роздрібної торгівлі, що має у продажу майже всі види непродовольчих (часто і продовольчих) товарів. Переважно розміщені в окремих спорудах або є частиною торговельних центрів. Порівняно з іншими типами крамниць універмаги мають вищу рентабельність. Наявність в універмазі великого асортименту товарів дає змогу споживачам купити в одному приміщенні усі потрібні товари з мінімальною витратою часу. Перші універмаги з’явилися в Україні наприкінці ХVIII ст. у Києві та Львові. На 1978 рік в УРСР було 914 універмагів, із них 767 – у системі споживчої кооперації. Тільки 147 універмагів системи державної торгівлі відповідали тогочасним нормам магазинів (понад 1 000 м² площі). Універмаги були лише у кожному третьому місті УРСР. На початку двохтисячних у Львові з’явилися перші супермаркети, пізніше торговельні центри та маркети.
ЦУМ
Джерело: з відкритих ресурсів
Червоний берет
Елемент і чоловічого, і жіночого гардеробу. На Західній Україні наприкінці 1980 – на початку 1990-х був символом належності до інтелегенції, за що його часто висміювали. Червоний берет могли жартома асоціювати з “Красним уголком” – кімната з усіма атрибутами комсомольської чи партійної символіки, у якій проводили збори чи засідання.
Фото Любомира Петренка
Міський медіаархів Центру міської історії
Черги
Явище, типове, ба, навіть, символічне для епохи 1990-х. Головна причина – дефіцит, який був наслідком кризи радянської економічної системи. Похід до магазину був випробуванням, яке нам навіть страшно уявити. Втім на той час це було звичною справою – люди по декілька годин, а іноді й більше проводили у чергах. За той час вони встигали познайомитись, обговорити насущні проблеми, посваритись, словом, більшість людей сприймала черги спокійно, адже не було інших варіантів. Вдавалися й до хитрощів – оскільки один товар давали лише в одні руки, люди брали зі собою дітей, щоб взяти побільше, або “позичали” чужих.
Техніка і меблі продавалися за номерами. Черги були тисячні, і стояти в магазинах не було сенсу. Ти приходив і записувався в спеціальний журнал, наприклад, на телевізор. Отримував номер і щодня мав приходити і відмічатися, а заодно - дізнавався, як рухається черга.
Черги [...] теж були розвагою – стояти, займати чергу, от. Тому що тоді ще давали там пачку масла в одні руки. Значить, вона брала маленьку сестру [...] бо тоді вже можна було взяти дві пачки масла і там, наприклад, 2 десятки яєць і всьо. Ну, це стоялось в черзі за всім. Фактично, я не пам’ятаю, що було щось без черги.
З інтерв’ю із Наталею Космолінською для виставки фотографій Тадеуша Рольке “Завтра буде краще”. Записано влітку 2016 року.
Кафе "Булка" Універмаг "Сквозняк"Пройти повз таке явище, як черга, стало просто неможливо. І у прямому значенні – вона заполонила наші вузенькі вулиці, заступивши дорогу перехожим. І в переносному – годі вдавати, що нічого не сталося. Схоже, завтра частина людей не вийде на роботу, бо їм не буде у що взутись. Або почне хворіти, не маючи на плечах светра чи то пальта. Здається, торгівля вже доведена до критичної межі і треба негайно вживати якихось заходів для захисту споживачів.
“На критичній межі”, газета “За вільну Україну” 27.10.1990, с. 3.
Човникова торгівля
Масове явище, новий вид бізнесу не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Близькість Львова до кордону мала свої переваги, бо завдяки “човниковій торгівлі” львів’яни мали можливість купити якісні речі “з-за кордону”. Слово “човник” – калька з російської “челнок”, яка прижилася, стала новотвором та набула іншого лексичного значення. Якщо великий човен – засіб для плавання на великі відстані, то призначення човника – курсувати від берега до берега. “Човникування” як бізнес – це завантажитись у бус із такими самими “туристами”, як ти, перетнути кордон, купити гуртом товар на найближчій базі. За можливості, продавали і свій товар, а потім поверталися додому. Крам пакували у великі картаті сумки, перевозили на “кравчучках”. Товар реалізовували на базарах у роздріб. Графік руху “човника” – у середньому один раз на п’ять днів.
Європа відреагувала обмеженнями на навалу “човників”. Тепер, окрім закордонного паспорта та візи, потрібно було мати ще запрошення з країни, до якої їдеш. Цю проблему вирішували дуже просто, бо водії бусів швидко навчились домовлятись із прикордонниками. Ситуацію ускладнювали лише грабіжники, які взяли під контроль міжнародні траси, збираючи “данину” просто посеред білого дня. Із човникування починався дрібний український бізнес. У Слов’янську Донецької області 2006 року відкрили перший на пострадянському просторі бронзовий пам’ятник “човнику” – чоловікові середніх років, який крокує з великою сумкою на плечі.
Збоїща Ринок "Україна" Краківський базарШкірянка
Спочатку у шкіряні куртки вдягалась андеґраундна молодь. Окрім офіційної чи стихійної моди, розвивалася мода молодіжних субкультур: панків, скінхедів, металістів. Шкіряна куртка була невід’ємним атрибутом субкультур, які переймали образи із плакатів закордонних музичних гуртів. Пізніше “шкірянка” стала популярною серед всього населення. Її масово привозили з Туреччини та підробляли в цехах та кооперативах.
Фото з родинного архіву учасників проекту
Шоколадні боби
На початку 1990-х Україна забула закупити шоколадні боби. У країні зовсім не було шоколаду. Упродовж місяця завдяки рейсам до Туреччини в Ялті виникла шоколадна біржа, і ринкову економіку, яку пригноблювали 70 років, було відновлено. Шоколад з Ялти поїхав в інші міста та запустив ланцюгові механізми ринкового регулювання.
Кафе "Пінгвін"Щедрик
Традицію публічно святкувати Різдво відродили у Львові наприкінці 1980-х років – ще до відновлення Україною державної незалежності, під час “перебудови”. Після десятиліть атеїзму було офіційно дозволено колядувати та ходити з вертепами. Численні гурти колядників, вертепи, “Маланки” вийшли на вулиці. “Сповіщаю, господарю, що Христос народився, що наш рід український із ярма звільнився”, – повідомляла львівська газета “За вільну Україну” в січні 1991 року. У центрі міста відбувалися конкурси колядників і вертепів, які ініціювали громадські організації і підтримувала місцева влада.
Ми на Різдво ходили на коляду, ходили, аякже. Другий-третій день свят ходили на коляду, тільки там, допустим, то цілком вже й інші люди були, то вже такі були колеги.
З інтерв’ю із Андрієм Сагайдаковським із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 9 грудня 2012 року.
Ну колядували ми завжди. Тобто це була така протестна акція. Колядували всі і святкували всі у Львові. І ми такі ходили по вулиці, дивилися у вікна, які світяться, йшли під двері і колядували. Нас пускали, вітали, дякували. Збиралося чоловік п’ятнадцять, там розписували ролі, такий псевдовертеп, дзвіночка було достатньо, щоб зрозуміти, що хлопці не просто так ходять по вулицях, а вони колядують.З інтерв’ю із Влодком Кауфманом із колекції “Творчі спільноти радянського та пострадянського Львова”. Записано 12 грудня 2012 року.
Фото з родинного архіву учасників проекту
Юппі
Хімічний розчинний концентрат, магічний порошок, який опісля додавання води ставав солодким напоєм кислотного кольору. Дуже часто цей хімічний напій був більш бажаним, ніж традиційні домашні компоти. Часом промовисте рекламне гасло напою “Просто додай води” вабило і дорослих. Вони натомість додавали диво-порошок до алкоголю, створюючи дешеві коктейлі. Поява напою зумовлена масовим приходом західних товарів на ринок.
Джерело: з відкритих ресурсів
Яскравий макіяж
Журнали мод і кліпи з екранними зірками диктували моду не тільки на одяг, але й на макіяж. Для початку 1990-х років був характерний барвистий і дещо театральний макіяж із графічними стрілками та тінями різних відтінків (зелені, сині, коричневі). Місцеві виробники косметики не забезпечували жінок бажаним асортиментом. Як альтернативу радянському вибору почали завозити косметику з Туреччини й Польщі. Популярність яскравого макіяжу також зумовлена тим, що косметика, яка довгий час була в дефіциті, стала доступною у великій кількості. Жінки, які довгий час “полювали” на косметику, купували її “з-під прилавка”, раптом отримали доступ до величезного асортименту. Яскраво й густо накладені тіні та рум’яна були, можливо, суспільною традицією, де жінка завжди має бути “красивою”.
"Чародійка" Дім моделей Краківський базарРадянські цукерки з України всередині були обгорнені звичайним білим папером, а цукерки з інших республік, особливо закордонні, були обгорнені папером із золотком, перламутровим жовтим напилюванням, яким дівчата фарбували очі, адже у вільному продажі не було перламутрових тіней.
З інтерв’ю із мамою учасниці проекту в рамках програми “Далека-Близька історія. Про 90-ті в інший спосіб”. Записано у травні 2017 року.